1.    Воєнні дії на території Лівобережної України, перехід І. Мазепи на бік шведів.

Історичні події Північної російсько-шведської війни 1708–1709 років дуже тісно пов’язані з нашим краєм.

Восени 1708 рокудля поповнення провізії та фуражу, а також у пошуках теплого житла сюди з військом прийшов шведський король Карл ХІІ. Російський цар Петро І для організації боротьби проти ворожої навали прибув 24 жовтня 1708 року до Брянська, а через два дні він був уже в с. Погрібки, Собич, Чапліївка та Вороніж сучасного Шосткинського району.

Російська армія розташувалась на рівнині біля Глухова, що мала розмір до 12 верст в довжину та ширину, а також під Воронежем (13 верст в довжину та 10 – в ширину). Якраз у Воронежі знаходилась головна штаб-квартира генерал-фельдмаршала Шереметьєва.

21 жовтня 1708 року — шведська армія, не дійшовши до Смоленська, повернула на південь — з Кортеничів до північних кордонів України (район Стародуба, переправа через Десну). Петро І вислав гетьману наказ негайно виступити до Стародуба, на з'єднання з генералом Іфландом.

23 жовтня 1708 рокуукраїнський гетьман Іван Мазепа припинив вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві і в надії запобігти спустошенню свого краю і здобути незалежність України, перейшов на бік шведів. За ним пішло 3,5-4 тис. козаків і провідних членів старшини, а також Військо Запорозьке. 24 жовтня (4 листопада) він переправився через Десну та зустрівся з передовим загоном шведів.

26 жовтня (6 листопада) 1708 року, у селі Орловка (70 км. Від Батурина) І.Мазепа прибув до штабу Карла ХІІ. При ньому на той час перебувало особисте надвірне військо, сотні виборних козаків Прилуцького, Лубенського та Миргородського полків, кількасот сердюків, три компанійські полки — Галагана, Кожуховського та Андрія Малама. Решта особового складу трьох вищезгаданих козацьких полків, на чолі з наказним полтавським полковником Григорієм Герциком, разом з кількома сердюцькими полками очолюваних Чечелем залишились залогою в Батурині.

Зі старшини гетьмана супроводжували — Іван Ломиковський, Василь Чуйкевич, Пилип Орлик, Михайло Гамалія, Дмитро Максимович, Федір Мирович та Іван Сулима. З полковників — прилуцький Дмитро Горленко, лубенський Дмитро Зеленський, чигиринський Костянтин Мокієвський, корсунський Андрій Кандиба та миргородський Данило Апостол (останній незабаром, разом з Галаганом, перейшли на бік Петра I).

В цей же час шведський король Карл ХІІ із своїм військом та полками Івана Мазепи переправились через Десну поблизу с. ЧапліївкиШосткинського району. Він захопив Чапліївку і Лушники та просувався в напрямку с. Клишки. 28 жовтня (8 листопада) відбулась зустріч шведського короля та українського гетьмана.

Щоб відвернути захоплення шведами столиці Лівобережної України російським керівництвом на чолі з Петром І було створено надійний військовий заслін Макове – Слоут – Шевченкове – Полошки.

Під тиском військ Крала ХІІ, що форсували Десну поблизу с. Мезина, і направились на Чапліївку, росіяни почали втрачати перевагу. Утрата оборонної лінії на Десні змусила царську армію відійти через села Макове і Слоут на Глухів. При цьому загін О. Д. Меншикова небезпеку бути відрізаним від основних сил. Однак царський помічник вже 31 жовтня опинився під стінами Батурина.

Після взяття та спалення Батурина, Петро І вислав 30 тис. військо на Запорізьку Січ. Полковник Іван Скоропадський, який спочатку виступив на боці Мазепи, без бою здав Стародуб та приєднався до Петра.

Відчуваючи великий супротив росіян, Карл ХІІ змінив своє просування на південь в сторону колишньої столиці, а тепер спаленого фельдмаршалом Меншиковим, міста Батурин. Не досягши Новгород-Сіверського він пішов через Шостку, селище Вороніж на Конотоп, Ромни і далі на Полтаву.

2.    Церемонія заочної страти та піддання анафемі гетьмана Івана Мазепи.

Намагаючись помститися гетьману Мазепі, всупереч церковним канонам та залякуючи священиків, московський цар Петро І 31 жовтня 1708 рокудає наказ накласти на гетьмана анафему.

Проповідь на прокляття Івана Мазепи проголосив 9 листопада протопоп Новгород-Сіверський Афанасій Заруцький, який згодом отримав за це землі сподвижника гетьмана Мазепи — Івана Бистрицького. Анафема була здійснена Російською православною церквою в Троїцькій церкві (нині не існує) міста Глухова.

Микола Костомаров припускає, що обряд анафемствування був написаний самим царем Петром. Анафема накладалася в присутності Київського митрополита Іоасафа (Кроковського), Чернігівського архієпископа Іоанна Максимовича (канонізований 1916 року) і Переяславського єпископа Захарія Корниловича.

За відомостями Лизогубівського літопису, напередодні приїзду ієрархів церкви були проведені страти церковнослужителів, голови яких були вивішені в Глухові на площі.

Також в Глухові була здійснена символічна страта колишнього гетьмана, яка описується в такий спосіб: «винесли на площу набите опудало Мазепи. Прочитаний вирок про злочин і кару його; розірвані князем Меншиковим і графом Головкіна жалувані йому грамоти на гетьманський уряд, чин дійсного таємного радника і орден святого апостола Андрія Первозванного і знята з страховиська стрічка. Потім кинули катові це зображення зрадника; всі зневажали його ногами, і кат тягнув опудала на мотузці по вулицях і площах міським до місця страти, де і повісив».

Історія Русів, розповідаючи про накладення цієї анафеми, пише, що це було видовище, раніше не відоме в Україні-Русі:

 «Священики й ченці, яких зібрали з усіх кінців, були одягнені в ряси чорного кольору, тримали в руках довгі свічки з воску, обмазані сажею. Співаючи псалми, вони оточили опудало, а потім, обертаючи на опудало чорні свічі, стали викрикувати разом з дяками і понамарями: «Хай буде Мазепа проклятий». Потім архієрей вдарив опудало палицею в груди і крикнув: «На зрадника і відступника Івана Мазепу — анафема». Потім опудало з криками потягли з церкви, а за ним ішли священнослужителі, співаючи: «Днесьюда залишає вчителя, приймає диявола».

На думку секретаря Одеської єпархії УПЦ Московського патріархату, члена Синодальної Богословської комісіїпротоєрея Андрія Новикова підставами для накладення анафеми на гетьмана Мазепу були:

Порушення клятви на хресті і Євангелії, даної московському царю;

Складення присяги шведському королю Карлу XII, допуск на українські землі шведів, винних у «руйнуванні храмів і оскверненні святинь»;

Спроба повалити існуючий державний лад Московії.

Анафема — це вище церковне покарання за тяжкі гріхи, перш за все за зраду Православ'ю і ухилення в єресь або розкол, і соборно проголошуване.

При накладення анафеми на гетьмана Мазепу були порушені основні церковні канони:Анафема накладена не за церковними, а політичними мотивами;

Анафема накладена без соборного рішення православної церкви;

Анафема накладена не за рішенням церкви, а за наказом царя (Петра І).

У зв'язку із цим жодна православна церква, крім РПЦ, не визнала цю анафему, а в УПЦ КП, УАПЦ та УГКЦ, натомість, служать молебни за гетьмана Івана Мазепу і упокій його душі.

3.    Обрання гетьманом  Івана Скоропадського

4 листопада російський імператор Петро І переїхав до Глухова для обрання нового гетьмана. 6 листопада 1708 рокуна спеціальній раді, яка проходила на майдані між Троїцьким собором та Миколаївською церквою під пильним оком російських урядовців та за умови оточення козацької ради царськими військамиБілозерського полкугетьманом був обраний стародубський полковник Іван Скоропадський (1646-1722). Брат його дружини Анастасії і чоловік її сестри в цей час служили І.Мазепі.

Спочатку дяк посольського наказу М. Родостамов прочитав грамоту про відкриття ради. Потім Князь Г. Долгорукий вручив гетьману Лівобережної України Івану Скоропадському царську грамоту, гетьманську булаву і військові клейноди. У присутності ради новий гетьман по присяжному листу посольського наказу прийняв присягу, відрекомендувався царю і вельможам.

Цілий день у гетьманській садибі йшло гуляння старшин і люду, відбувалася гарматна стрілянина, у людський натовп кидали гроші у паперових згортках від семи алтин до гривні. З цього часу Глухів було проголошено столицею Лівобережної України. 7 листопада цар у своїй грамоті затвердив Івана Скоропадського на вищій посаді в Україні.

Глухів стає столицею Гетьманської України, резиденцією гетьманів І. Скоропадського (1708-1722 рр.), Д. Апостола (1727-1734 рр.), К. Розумовського (1750-1764 рр.), місцем розташування першої Малоросійської колегії (1722-1727 рр.), Правління гетьманського уряду (1734-1750 рр.) та другої Малоросійської колегії (1764-1782 рр.).Починається «Глухівський період» історії України (1708-1782 рр.)

Після того як небезпека минула Петро І перемістив головні сили на південь та покинув Глухів. 16 листопада 1708 року з Глухова він вирушив на Нову Слободу і Путивль, надіславши відповідний наказ князю М.М.Головкіну: «А мы отсель с своїм полком пойдем к Путивлю, куда и вам надобно идти не мешкав».

Наступного дня він та російська армія вже були на півдні нашої області (села Терни, Хоружівка та м. Лебедин.) 26 грудня ставка Петра І була переведена до м. Суми.

4.    Причини перенесення столиці до міста Глухова

Резиденція гетьмана переводилася до Глухова, бо це місто лежало ближче до російського кордону. Українцям знову дозволялося заселяти Батурин та інші міста, зруйновані царськими військами за «зраду» І. Мазепи.

У столиці Гетьманщини постійно перебували два російські полки, що підпорядковувалися тільки міністру-резиденту. Для надійного забезпечення своєї влади московський уряд розмістив на території Гетьманщини 10 драгунських полків, утримання яких лягло важким тягарем на місцеве населення.

5.   Законодавча, виконавча та судова гілки влади

Гетьманська Україна – автономія в складі Російської імперії.

10 полків: Київський, Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський і Полтавський, які іменувалися за назвою полкового міста. Полками управляла полкова старшина (обозний, суддя, хорунжий, писар, осавул) на чолі з полковником. Полки поділялися на 10-15 сотень, очолювані сотенною старшиною, які в свою чергуділилисмь на курені.

11 великих міст, 126 містечок, 1800 сіл. В 1700 р. = 1,2 млн. чоловік.

Верхівку влади складала генеральна старшина. До її складу входили обозний, суддя, писар, два осавули, хорунжий і бунчужний, підскарбій. Генеральний писар керував ГВК, що виконувала роль уряду. Генеральний обозний очолював армату, мав повноваження заступника гетьмана, у разі потреби обіймав посаду наказного. Генеральні судді завідували судочинством. Генеральний суддя вершив суд над державними злочинцями, розглядав апеляції і прохання про помилування, контролював роботу місцевих судів. На засідання Генерального суду скликали підконтрольних генеральному судді суддів з міст і селищ. Всі судді були виборними. Генеральний підскарбій відповідав за Військову скарбницю, реформовану у Генеральну скарбову канцелярію. Осавули, хорунжі й бунчужні виконували функції гетьманських генерал-ад'ютантів. Генеральна старшина формувала при гетьмані дорадчий орган — Раду старшини.

Склад Генеральної військової канцелярії===

Головним органом влади була [[Генеральна військова канцелярія]]. До її складу входили генеральні  писар, судді, осавули, хорунжий і бунчужний.

Генеральний писар====

'''[[Генеральний писар]]''' [[Савич Семен (генеральний писар)]] (? - 1725) увесь період правління гетьмана керував [[Генеральна військова канцелярія|Генеральною військовою канцелярією]], що виконувала роль уряду. Він тримав печатку Війська. До його обов'язків входило прийняття грамот, а також виголошення на Раді старшин у присутності гетьмана й за його розпорядженням актів, грамот та інших документів державної ваги; в останні роки гетьманування Скоропадського генеральний писар став нерідко підписувати універсали від імені гетьмана. За свідченням сучасників, генеральний писар Семен Савич став «вторым по гетману властію и силою».

====Генеральний суддя====

'''Генеральні судді''' завідували судочинством. На цій посаді в 1714-1715 роках працював [[Ніс Іван Яремович]] (? - 1715), а згодом у 1715-1722 рр. працював [[Чарниш Іван Федорович]] (? - 1728).

 [[Генеральний суддя]] вершив суд над державними злочинцями, розглядав апеляції і прохання про помилування, контролював роботу місцевих судів. На засідання Генерального суду скликали підконтрольних генеральному судді суддів з міст і селищ. Всі судді були виборними.

====Генаральний осавул====

Одночасно працювало два '''[[Генеральний осавул|Генеральних осавули]]'''. У різні роки гетьманування І. Скоропадського цю посаду обіймали чотири особи.

Спочатку, в 1709-1715 роках осавулом було обрано [[Степан Бутович|Степана Бутовича]] [http://Генеалогія https://www.geni.com/people/]<ref>Генеалогія</ref> (? - 1717), а потім в 1710 році ще додатково Василь ЖураківськийВасиля Жураківського (? - 1730)

Потім генеральними осавули працювали [[Антін Гамалія|Антін Андрійович Гамалія]] (? - 1728) та Валькевич Петро Васильович  Петро Валькевич (бл. 1687 - 1758).

Генеральні осавули, хорунжі й бунчужні виконували функції гетьманських генерал-ад'ютантів.

====Генеральний хорунжий====

Так за урядування Івана Скоропадського посаду '''[[Генеральний хорунжий|Генерального хорунжого]]''' в 1708-1721 роках обіймав [[Іван Федорович Сулима|Іван Сулима]] (? - 1721). Він також з 1718 року був [[наказний гетьман|наказним гетьманом]].

====Генеральний бунчужний====

В 1713-1722 роках '''[[Генеральний бунчужний|Генеральним бунчужним]]''' працював [[Яків Юхимович Лизогуб|Яків Лизогуб]] (1675-1749). 

====Інші уряди====

Уряди генерального обозного і генерального підскарбія не були заміщені. Як відомо, '''[[генеральний обозний]]''' очолював армату, мав повноваження заступника гетьмана, у разі потреби обіймав посаду наказного, а - '''[[генеральний підскарбій]]''' відповідав за Військову скарбницю, реформовану у Генеральну скарбову канцелярію.

Політична влада в Гетьманаті за своєю суттю була моноцентричною — центром ухвалення рішень виступав гетьманський уряд і центральні органи управління, яким підпорядковувались усі місцеві структури козацького врядування. Гетьманату був притаманний вищий рівень централізації влади у порівнянні з Річчю Посполитою але слабший за державну практику РІ. В козацькій Україні зберігалося міське самоврядування та доволі впевнено, особливо з 1710-х років, почувалися на місцях представники полкової влади. Окремі з полковників, що мали потужну підтримку місцевих еліт, або високих покровителів в оточенні російського монарха, не надто залежали від гетьманської влади і, відповідно, не вельми зважали на її розпорядження. Особливого розвитку ці негативні явища набули в часи гетьманування Івана Скоропадського.

Із запровадженням в Україні 1722-го року Малоросійської колегії розпочалася уніфікація із загальноімперськими зразками норм організації державного життя, функціонування діловодства, впровадження у правове поле російських юридичних кодексів, мобілізації матеріальних ресурсів краю на загальноімперські потреби тощо. Російська влада вчинила спробу де-факто ліквідувати інститути гетьманства і генеральної старшини, підмінити формально виборну полкову адміністрацію призначеними з центру російськими офіцерами, трансформувати судову і фінансові системи.

Родоначальником козацько-старшинського роду Савичів, що жили на Чернігівщині був Сава Прокопович. Рік його народження, на жаль, не відомий, але вже в 1669 році він, як воронезький сотник (Глухівського повіту, нині містечко Шосткинського району), виходить на загальнодержавну арену. Він бере участь в укладенні Глухівських статей. Його роль оцінюють і він в цьому ж році їде з посольством від гетьмана Дем’яна Многогрішного (бл. 1630–після 1701) до Москви.

Далі кар’єра розвивається по висхідній. В 1671 році Саву Прокоповича призначають Переяславським полковником.

Чотири роки, з 1672 до 1676 року, за гетьмана Івана Самойловича,Сава обіймає посаду Генерального писаря.  Але згодом з невідомих причин гетьман відсторонює його від влади. Сава Прокопович бере участь в  Чигиринських походах в 1677 - 1678 роках проти турецько-татарських військ.

В 1687 році С. Прокопович спільно з групою генеральних старшин (С. Солониною, А. Гамалією, Я Лизогубом та С. Забілою) під час невдалого Кримського походу, організовує змову проти гетьмана І. Самойловича. Від так, в липні 1687 року на Коломацькій раді бере участь в арешті Самойловича і підтримує кандидатуру Івана Мазепи (1639–1709) на гетьманство. 

В свою чергу Іван Степанович, ставши новим гетьманом не забуває доброго прихильника. Відразу ж вводить Саву Прокоповича до складу Генеральної старшини, призначаючи Генеральним суддею. Цю важливу посаду він обіймав 13 років, аж до хвороби. Бере активну участь в усіх подіях того часу.

Важливу справу батька гідно продовжує його синСемен (Симеон) Савич. Дуже поважна людина, отримує прізвище за іменем свого знаменитого батька Сави і вже іменується, відповідно, Савичем. Підписує в 1887 році Коломацькі статті разом з батьком Савою Прокоповичем его "вместо себе и брата своегоІвана…»

В 1689 році в ранзі значного військового товариша супроводжував гетьмана Івана Мазепу до Москви. В цей час перспективний старшина одружується із Тетяною Леонтіївною Полуботок – донькою Леонтія Артемійовича Полуботка. Він тоді обіймав посаду переяславського наказного полковника. Його інший син Павло Полуботок (бл. 1660-1723), як відомо був чернігівським полковником (1706-1722) та наказним гетьманом Лівобережної України (1722-1723).

Після смерті батька гетьман І. Мазепа здійснював через Семена Савича вплив на чернігівську старшину, призначивши в 1701 році на високу посаду писаря Генерального військового суду (1701 – 1706 рр.).

У Сави Прокоповича було ще дві доньки Анна та Марія. Анна Савівна Савич-Булавка була одружена з військовим канцеляристом Булавкою Петром Михайловичем (?-1708-1719). В 1708 році він став писарем Чернігівського полку. В 1711-1713 роках – писар судів військових генеральних.

товаришем, Новгородсыверським сотником (1712-1715) Кутневським (Гаращенком) Данилом Герасимовичем (? – 9 квітня 1732). У Марії та Данила Кутневських було три сина Никифор, Василь (?-1733-1785-?) та Іван (?-1733-до 1768).

На жаль, відсутні дані також і про дату народження Семена Савича. В1709 році він обирається до уряду Івана Скоропадського, генеральним писарем, разом з іншими сімома генеральними старшинами.

Гетьман і вся козацька старшина не діставали пенсії, а брали платню натурою. Генеральна старшина замісить пенсії отримували так звану рангову маєтність. Це було, як правило одне або кілька сіл з майном, що відписувались “на кормлєніє” урядникові на час його служби. Але поступово ці маєтності у впливових родах переходять у спадок.

Знатне військове товариство несло державну та військову службу з землі. І їх становище визначалось цілою системою привілеїв: на володіння населеними слободами і селами, на участь в органах представницької влади (радах, з’їздах, нарадах), на певну юрисдикцію, фінансові пільги.

Генеральний писар був другим по порядку і найвпливовішим членом ради старшини – Гетьманської, або Генеральної військової канцелярії. Він офіційно керував Генеральною (або, як тоді писали, Єнеральною) Військовою гетьманською канцелярією, вів дипломатичні зносини, листування. Іноземці, як правило, називали генерального писаря канцлером. Тому йому відписувалась найбільша (на рівні з обозним) рангова маєтність на 400 дворів.

До того ж керівникам козацької держави визначалась плата за їх роботу. Так генеральний писар, разом з генеральним обозним отримували по 1 000 польських золотих в рік.

За давньою традицією в день пресвятого Різдва Христового (25 грудня) усі члени Генеральної військової канцелярії спочатку зранку збирались у «його милості пана писаря військового генерального», де слухали промови на латині про Христа. А вже потім йшли до гетьмана і вже тоді йшли до церкви. Після церковної служби «деякі панове товариство до його милості пана полковника (чернігівського), а деякі до його милості пана писаря генерального військового прошені до столу. А на другий день так само». 

У Генеральній Військовій канцелярії починали свою державну кар’єру сини генеральної старшини, іноді їх кількість сягала до 100 чоловік. До канцелярії поступали люди з освітою не нижче Київської Академії. Спеціальних навичок для роботи в адміністративно та судових закладах Академія звичайно не давала. Але широка гуманітарна освіта дозволяла своїм випускникам досить швидко опановувати спеціальними знаннями.

Становище канцеляриста давало доступ до найвищих функцій держави.  Пройшовши таку школу люди входили до генеральної старшини або ставали полковниками, отримавши ранг військового товариша, а згодом – бунчукового товариша.

В той же час царські вельможі (особливо ненаситним був  царський фаворит князь Меншиков)  могли вільно купляти землю, хутори чи млини на Лівобережжі.

Землі часто надавались старшині разом із селянами. Нові  власники, особливо росіяни, у своїх маєтках використовували працю кріпосних селян, переведених сюди з інших маєтків. Дивлячись на них, місцева козацька старшина також прагнула закріпити за собою посполите населення, що проживало на її землях. Воно відбуває “послушенство”, яке з кожним роком все збільшувалось. Але кріпаками селяни все ж не були (до 1783 року). Якби їхнім власникам не хотілось зробити селян своєю власністю. Хоча все йшло до цього.

Крім того, в 1712 році в Глухів був назначений постійний гарнізон з російських регулярних військ. Його утримання покладалось на плечі місцевих жителів: села обкладались військовими «раціонами і порціонами «константантами». До того ж, постійна повинність вже розповсюджувалась і на козаків.

Робота з документами

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ