Діяльність гетьмана Івана Скоропадського

1. Продовження наступу російського царизму на автономну українську державність.

2. Спроби Івана Скоропадського зберегти демократичні здобутки українців.

 3. Перша Малоросійська колегія, її завдання та функції.

4. Продовження боротьби за права і привілеї Гетьманщини наказним гетьманом Павлом Полуботком.

1. Продовження наступу російського царизму на автономну українську державність.

Фор­маль­не об­ран­ня І. Ско­ро­пад­сь­ко­го ге­ть­ма­ном, а фа­к­ти­ч­но при­зна­чен­ня ца­рем, да­ле­ко не по­в­ною мі­рою ви­зна­чи­ли пра­во­вий ста­тус кер­ма­ни­ча в Укра­ї­ні. Адже то­ді між ним і ца­рем не бу­ла під­пи­са­на жо­д­на уго­да від­по­ві­д­но­го рі­в­ня. У ви­да­но­му 1 ли­с­то­па­да 1708 р. “Манифесте всей стар­ши­не и вой­с­ку, съе­ха­в­ши­м­ся в Глу­хо­ве для из­б­ра­ния во­ль­ны­ми го­ло­са­ми но­во­го ге­ть­ма­на”, мо­нарх тіль­ки по­обі­цяв на­да­ти всі во­ль­но­с­ті, пра­ва і пра­ві­леї згі­д­но з до­го­во­ром 1654 р., укла­де­ним Оле­к­сі­єм Ми­хай­ло­ви­чем і Бо­г­да­ном Хме­ль­ни­ць­ким. Од­нак вже під час еле­к­ції стар­ши­ни об­го­во­рю­ва­ли з упо­в­но­ва­же­ни­ми від Мо­с­к­ви про­б­ле­му від­но­в­лен­ня укра­їн­сь­кої дер­жа­в­но­с­ті в та­ко­му ви­гля­ді, який во­на ма­ла в се­ре­ди­ні XVII ст., тобто від са­мо­го по­ча­т­ку, не­зва­жа­ю­чи на її об­ме­жен­ня ца­ра­том від І. Ви­гов­сь­ко­го до І.Мазепи вклю­ч­но. Ви­ра­з­но го­во­ри­ло­ся про не­об­хід­ність ці­лі­с­но­с­ті “Отчизны Ма­ло­рос­сій­с­кой” як ко­за­ць­кої ав­то­но­мїї в скла­ді Ро­сій­сь­кої дер­жа­ви. Без­по­се­ре­д­ньо во­ло­дар бу­ла­ви не­од­но­ра­зо­во до­во­див, що на­род під­по­ряд­ко­ва­ний йо­му є осі­б­ний, та­кий, ко­т­рий має вла­с­ні дер­жа­в­ні кор­до­ни.

Ре­аль­ним за­хо­дом на до­ся­г­нен­ня за­ко­но­дав­чо­го під­т­вер­джен­ня ца­рем ге­ть­ман­сь­ко­го ба­чен­ня ста­ту­су ре­гі­о­ну, ста­ла по­да­ча І. Ско­ро­пад­сь­ким сю­зе­ре­но­ві 17 ли­п­ня 1709 р. від­по­ві­д­но­го змі­с­ту “статей”. Про­те Пе­т­ро І на біль­шість пун­к­тів у них не дав від­по­ві­ді, от­же не сан­к­ці­о­ну­вав.

17 липня 1709 року, незабаром після Полтавської битви (27 червня), гетьман Іван Скоропадський надіслав на затвердження Петрові І «Просительні статті» - підготований ним новий проект міждержавної угоди, яка мала регулювати відносини Гетьманщини з Російською імперією. Новий гетьман просив царя підтвердити права й вільності України, які були задекларовані царським указом від 1 листопада 1708 року. Подані цареві договірні умови складалися з 14 статей, зокрема вони містили пункти:

• підпорядкувати українське військо під час походів козацькому командуванню;

• повернути українській армії артилерію, захоплену московськими військами в Батурині;

• заборонити московським воєводам утручатися у внутрішні справи Гетьманщини;

• звільнити українське населення від військових постоїв московської армії тощо.

У відповідь на звернення гетьмана 11 серпня 1709 року був виданий царський «Рішительний указ», який, формально підтверджуючи попередні запевнення про збереження державно-правового статусу Гетьманщини, насправді був спрямований на поступову ліквідацію її політичної автономії. Відповідь Петра І зводилася до того, що «український народ з ласки царя має стільки вільностей, як жоден народ у світі».

Від назви містечка, де стояв козацький табір під час підписання договору, угода між гетьманом І. Скоропадським та царем Петром І отримала назву Решетилівські статті. Згідно з цим документом:

• гетьманський уряд здійснював в Україні судову та адміністративну владу;

• московським урядовцям, крім президентів колегій, заборонено втручатися в справи адміністративного управління;

• козацьке військо до кінця 1709 року звільнялося від участі у військових походах;

• президентам різних колегій надавалося право втручатися в справи української адміністрації;

• українська армія під час військових походів підпорядковувалася московському командуванню;

козацькому військові відмовлено в поверненні артилерії;

• при гетьмані запроваджувалася посада міністра-резидента, який мав спостерігати за діяльністю гетьмана та його уряду;

• значно збільшувалася кількість московських залог у містах Лівобережної України;

• установлювався контроль за збиранням податків і витратами на утримання гетьманської адміністрації та козацького війська;

• прийняття іноземних послів (особливо дипломатів з Туреччини, Криму, Польщі та Швеції) мало відбуватися лише в присутності царського представника(За «Довідником з історії України»).

З перших днів свого обрання на посаду гетьмана І. Скоропадський не викликав довіри Петра І. Тому 1709 року до нього був приставлений міністр-резидент А. Ізмайлов, якому дали завдання стежити за І. Скоропадським і викривати зраду.

Від царя Петра І А. Ізмайлов отримав інструкцію, що складалася з 10 пунктів, які регламентували його діяльність в Україні. У ній ішлося про те, що міністр-резидент має стежити:

• щоб запорожці не селилися поблизу кордонів Гетьманщини;

• щоб іноземних послів гетьман приймав у присутності міністра-резидента;

• щоб усю привезену кореспонденцію негайно пересилали до Москви;

• щоб гетьман не замінював генеральної та полкової старшини й не позбавляв чи не надавав маєтностей старшині без узгодження з московським урядом;

• щоб гетьманський уряд повідомляв про всі свої прибутки.

У таємній частині інструкції А. Ізмайлову доручалося стежити, щоб гетьман і старшина не вступали в переговори з турками, татарами, шведами, поляками і «зрадником» І. Мазепою, а також дізнатися про розмір військового скарбу й прибутків, які надходили до української скарбниці за гетьмана І. Мазепи. А. Ізмайлов мав вивідувати настрої серед старшини й козаків, утримувати при гетьманові два російські полки, які були б під безпосереднім командуванням царського міністра-резидента. Незабаром А. Ізмайлова змінив на посту міністра-резидента Ф. Протасьєв.

Посилення колоніальної політики Російської імперії щодо України

В універсалах до українського народу цар обіцяв йому всякі милості та свободи. Наказуючи провести вибори нового гетьмана, Петро І задобрював козацьку старшину, надсилав їй гроші та подарунки. Реальні ж плани самодержця вдало схарактеризував міністр Д. Голіцин: «Задля нашої безпеки в Україні треба, насамперед, посіяти незгоду між полковниками та гетьманами. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як І. Мазепа, то, надіюсь, буде приходити з доносами. При цім не треба поводитися з донощиками суворо, якщо двоє прийдуть з брехливим доносом, але коли з ними обійтися ласкаво, то третій прийде вже з правдивим доносом, а гетьман із старшиною будуть боятись... Треба, щоб у всіх полках були полковники, незгодні з гетьманом, якщо між полковниками й гетьманом не буде згоди, то всі справи їхні будуть нам відкриті».

Після розгрому Батурина та знищення Запорізької Січі Петро І ужив заходів щодо обмеження державних прав України, зросійщення її культурно-духовного життя та підриву економіки Гетьманщини. За власним висловом самодержця, він «вирішив прибрати Україну до рук», оскільки розумів, яку небезпеку для нової імперії становила волелюбність українського народу.

Заборонивши гетьманові самостійно призначати генеральну й полкову старшину, Петро І почав це робити власноруч. Замість українців на чолі полків і сотень ставали росіяни й німці, які мало зважали на гетьмана, підкоряючись центральним властям. Новопризначені царські ставленики та фаворити(Меншиков, Толстой, Головін, Шереметев та ін.) одержували за службу маєтності та землі Лівобережної України, які конфісковувалися в їхніх власників, зокрема в емігрантів, що повернулися, повіривши в обіцяну царем амністію. Замість амністії на прибічників І. Мазепи чекав наказ заслати їх до Сибіру. Нові, російські, землевласники завозили з Росії своїх кріпаків і насаджували в Україні кріпацтво.

У Гетьманщині проводилися численні мобілізації козаків для участі в бойових діях під час Північної війни 1700-1721 pp. та для важких робіт на будівництві укріплень, каналів (Ладога, Волга — Дон) і нової столиці Московської держави — Санкт-Петербурга. Тисячі козаків поверталися в Україну каліками й жебраками, не діставши ніякої платні за службу, а важкі земляні роботи обернулися для України справжньою трагедією. Наприклад, 12000 осіб відіслали копати Ладозький канал біля Петербурга.

Ця робота тривала 5 років, і щороку туди переводилося по 20-30 тис. козаків. Від хвороб, голоду й холоду тут загинуло більше половини козацтва.

1714 року зазнала тяжкого удару й економіка України: царський указ заборонив вивозити з Гетьманщини будь-які товари, а отже, гальмувався розвиток торгівлі, українських промислів тощо.

Наступним кроком царського уряду стала низка дискримінаційних заходів щодо української культури та церкви. 1720 року указом Петра І заборонялося друкувати книжки українською мовою. Московська цензура наклала 1 тис. крб. штрафу на друкарню Києво-Печерської лаври за те, що книжка, видрукувана там, «не в усьому до великоросійських подібна». Чернігівську ж друкарню взагалі вивезли до Москви, конфіскувавши все її майно.

 2. Спроби Івана Скоропадського зберегти демократичні здобутки українців.

Постать І. Ско­ро­пад­сь­ко­го до­ни­ні за­ли­ша­ла­ся у ві­т­чи­з­ня­ній та за­ру­бі­ж­ній іс­то­рі­о­гра­фії ма­ло­ви­ра­з­ною й май­же не до­слі­дже­ною. В на­у­ко­вих і на­у­ко­во-­по­пу­ля­р­них сту­ді­ях при­ва­лю­ва­ли зде­біль­шо­го урив­ча­с­ті ха­ра­к­те­ри­с­ти­ки та суб’є­к­ти­в­но-­не­га­ти­в­ні оцін­ки йо­го дер­жа­в­ни­ць­кої й вій­сь­ко­вої ді­я­ль­но­с­ті. Зо­кре­ма він не­рід­ко “традиційно” про­ти­ста­в­ля­в­ся І. Ма­зе­пі й зо­бра­жу­ва­в­ся як ко­с­мо­по­літ, ко­т­рий втра­тив уся­ку гі­д­ність і пла­зу­вав пе­ред ро­сій­сь­ким ца­рем і ви­щи­ми са­но­в­ни­ка­ми, як та­кий, що по­в­ні­с­тю за­не­дбав еко­но­мі­ку, куль­ту­ру та ко­за­ць­кій уст­рій на Лі­во­бе­реж­жі. Пи­тан­ня про фор­му­ван­ня су­с­пі­ль­но-­по­лі­ти­ч­них по­гля­дів і на­яв­ність у І. Ско­ро­пад­сь­ко­го дер­жа­в­ни­ць­кої ідеї вза­га­лі спе­ці­аль­но не ста­ви­ли­ся. Окре­мі вче­ні за­пе­ре­чу­ва­ли про­ве­ден­ня ним будь-­якої між­на­ро­д­ної по­лі­ти­ки. Ба­га­то біо­гра­фі­ч­них по­ми­лок і не­то­ч­но­с­тей що­до ньо­го мі­с­ти­ть­ся на сто­рін­ках де­яких ви­дань, у то­му чи­с­лі й ен­ци­к­ло­пе­ди­ч­них.

Ста­но­в­лен­ня І. Ско­ро­пад­сь­ко­го бу­ло до­сить ти­по­вим для біль­шо­с­ті пре­д­ста­в­ни­ків то­ді­ш­ньої со­ці­аль­ної елі­ти. Во­но від­бу­ло­ся під без­по­се­ре­д­нім впли­вом кер­ма­ни­чів Укра­їн­сь­кої ко­за­ць­кої дер­жа­ви І. Са­мой­ло­ви­ча та І. Ма­зе­пи. Пе­ре­бу­ва­ю­чи в їх ото­чен­ні, І. Ско­ро­пад­сь­кий по­до­лав до­в­гу і скла­д­ну ди­с­та­н­цію від зви­чай­но­го ви­ко­на­в­ця (що­пра­в­да, до­сить умі­ло­го) чу­жої во­лі до пер­шої осо­би в Ге­ть­ма­н­щи­ні. В йо­го кон­к­ре­т­них за­хо­дах вже як во­ло­да­ря бу­ла­ви “обох бо­ків Дні­п­ра”, як би те не за­пе­ре­чу­ва­ли де­які до­слі­д­ни­ки (О. Єфи­мен­ко, М. Гру­шев­сь­кий, Д.Мордовцев, І. Джи­джо­ра), чі­т­ко про­сте­жу­ва­ло­ся на­по­ле­г­ли­ве, хо­ча й не в ра­ди­каль­ній фор­мі, на­ма­ган­ня збе­ре­г­ти тра­ди­цій­ний су­с­пі­ль­но-­по­лі­ти­ч­ний уст­рій, вста­но­в­ле­ний ще в пе­рі­од Хме­ль­нич­чи­ни. Він не­од­но­ра­зо­во, від­сто­ю­ю­чи пе­ред ца­ра­том “давні” пра­ва і во­ль­но­с­ті укра­ї­н­ців, по­кли­ка­в­ся са­ме на нор­ма­ти­в­ні ак­ти, ви­ро­б­ле­ні Б. Хме­ль­ни­ць­ким, а по­тім під­т­вер­дже­ні то­го на­сту­п­ни­ка­ми.

Без­пе­ре­ч­но слід вра­хо­ву­ва­ти і той мо­гу­т­ній, пе­ре­ва­ж­но не­га­ти­в­ний, тиск, що чи­ни­ли весь час на І. Ско­ро­пад­сь­ко­го ро­сій­сь­кий мо­нарх та цар­сь­кі по­плі­ч­ни­ки.

Здо­бу­в­ши ви­щу вла­ду в Ге­ть­ма­н­щи­ні в 62 ро­ки, І.Скоропадський мав уже ціл­ком ви­зна­че­ні дер­жа­в­ни­ць­кі уст­ре­м­лін­ня, ети­ко-­куль­ту­р­ні упо­до­бан­ня й цін­ні­с­ні орі­є­н­та­ції.

 Ге­ть­ман вва­жав за пер­шо­че­р­го­вий обо­в’я­зок укра­ї­н­ців од­но­стай­но від­сто­ю­ва­ти пра­во­сла­в­ну ві­ру, за­хи­ща­ти мо­на­с­ти­рі й ба­ть­кі­в­щи­ну, не ви­сту­па­ти про­ти цар­сь­кої ве­ли­ч­но­с­ті, яку не­рід­ко ото­то­ж­ню­вав з усім бли­зь­ким ро­сій­сь­ким на­ро­дом. Про­ти­сто­ян­ня мо­нар­хо­ві, на йо­го ду­м­ку, не­од­мін­но при­зве­ло б Вій­сь­ко За­по­ро­зь­ке і Ма­ло­ро­сію до ос­та­то­ч­ної ру­ї­ни.

На той час вже офор­ми­ли­ся ці­лі ро­дин­ні кла­ни, які по­сі­ли пе­в­ні ра­н­ги. Де­які з стар­шин — ро­ди­чів не без про­те­к­ції во­ло­да­ря бу­ла­ви по­зай­ма­ли ке­рі­в­ні по­са­ди в од­но­му по­л­ку чи со­т­ні, ін­ші — в рі­з­них. Су­дя­чи з прі­звищ, пра­в­лін­ня Укра­їн­сь­кої ко­за­ць­кої дер­жа­ви пер­шої чвер­ті XVIII ст. го­ло­в­ним чи­ном ста­но­ви­ли укра­ї­н­ці (по­над 90%).

По­за ме­жа­ми Ге­ть­ма­н­щи­ни І. Ско­ро­пад­сь­кий мав сто­сун­ки з про­ві­д­ни­ми се­на­то­ра­ми, мі­ні­с­т­ра­ми, ге­не­ра­ла­ми Ро­сії та Ре­чі По­спо­ли­тої, ар­хі­єпи­с­ко­па­ми Ве­ли­ко­го Но­в­го­ро­да Ф.Яновським і псков­сь­ким, на­рв­сь­ким та із­бор­сь­ким Ф. Про­ко­по­ви­чем і т.д.

Ко­ри­с­ту­ю­чись си­ту­а­ці­єю, при­ві­ле­йо­ва­не ста­но­ви­ще в ре­гі­о­ні ма­ли рі­д­ні та бли­зь­кі ге­ть­ма­но­ві лю­ди. На­при­к­лад, ши­ро­ко­ві­до­мою не тіль­ки на Лі­во­бе­реж­жі, а й да­ле­ко за йо­го ме­жа­ми, зо­кре­ма Сло­бо­жа­н­щи­ні, За­по­рож­жі, в Мо­с­к­ві та Сан­кт-­Пе­те­р­бу­р­зі, ста­ла дру­жи­на Іва­на Іл­лі­ча — Ана­с­та­сія, яку в на­ро­ді зде­біль­шо­го на­зи­ва­ли На­стя-­ге­ть­ма­ни­ха. Не­рід­ко в ге­ть­ман­сь­ко­му бу­дин­ку в Глу­хо­ві (ре­зи­де­н­ції во­ло­да­ря бу­ла­ви) во­на при­йма­ла по­ва­ж­них пер­сон з Ро­сії, до­сить ак­ти­в­но втру­ча­ла­ся в уря­до­ві спра­ви. За­йма­ла­ся Ана­с­та­сія й бла­го­дій­ні­с­тю, зо­кре­ма, ма­те­рі­аль­но під­три­му­ва­ла пра­во­сла­в­ні мо­на­с­ти­рі. За­ли­ши­в­шись без чо­ло­ві­ка во­на офі­цій­но втра­ти­ла й по­лі­тич­ну вла­ду. Про­те на­бу­ті сво­го ча­су зв’яз­ки да­ва­ли їй мо­ж­ли­вість утри­му­ва­ти­ся на по­вер­х­ні су­с­пі­ль­но­го жит­тя в кра­ї­ні, та й не тіль­ки тут.

Тим ча­сом ко­ж­ний на­сту­п­ний рік при­но­сив якесь но­ве об­ме­жен­ня ге­ть­ман­сь­кої вла­ди, ав­то­но­мії Укра­ї­ни. Ге­ть­ма­н­щи­ну чи­но­в­ни­ки з Ро­сії де­да­лі ча­с­ті­ше ви­зна­ча­ли вже на­віть не як “Малоросію”, а “Малоросійський край”.

Та й за тих скла­д­них умов, під постій­ним на­гля­дом і ти­с­ком з бо­ку ца­ра­ту І.Скоропадський пра­г­нув про­во­ди­ти зо­в­ні­ш­ню по­лі­ти­ку в ін­тересах укра­їн­сь­ко­го на­ро­ду. Зо­кре­ма, він як до­свід­че­ний дер­жа­в­ний ді­яч, не­од­но­ра­зо­во ви­сту­пав за об’єд­нан­ня Пра­во­бе­реж­жя та Лі­во­бе­реж­жя під єди­ною бу­ла­вою, хо­тів під­по­ряд­ку­ва­ти Сло­бо­жа­н­щи­ну, що но­мі­наль­но пе­ре­бу­ва­ла під ке­рі­в­ни­ц­т­вом цар­сь­ких воє­вод.

Ви­хо­дя­чи з на­яв­но­го до­ку­мен­таль­но­го ма­те­рі­а­лу, мо­ж­на кон­с­та­ту­ва­ти, що І.Скоропадський, на від­мі­ну від І. Ма­зе­пи, П. Ор­ли­ка та їх при­бі­ч­ни­ків був ти­по­вим пре­д­ста­в­ни­ком по­мір­ко­ва­ної що­до про­ро­сій­сь­кої по­лі­ти­ки ча­с­ти­ни дер­жа­в­ни­ць­кої елі­ти Укра­ї­ни. Вла­с­ни­ми пе­ре­ко­нан­ня­ми, так би мо­ви­ти, па­р­ла­мент­сь­ки­ми ме­то­да­ми він пра­г­нув від­сто­я­ти ав­то­но­м­ність Ге­ть­ма­н­щи­ни, хо­ча і не ба­чив її по­за скла­ду Ро­сій­сь­кої дер­жа­ви. В йо­го зо­в­ні­ш­ній по­лі­ти­ці, без­пе­ре­ч­но, про­сте­жу­ю­ть­ся тен­де­н­ції, за­по­ча­т­ко­ва­ні Б.Хмельницьким. Од­нак че­рез як об’єк­ти­в­ні, так і суб’є­к­ти­в­ні фа­к­то­ри ге­ть­ман не зміг до кі­н­ця про­яви­ти се­бе на­ле­ж­ним чи­ном як по­лі­тич­ний ді­яч ко­лись мо­гу­т­ньої й ве­ли­кої ко­за­ць­кої дер­жа­ви.

Че­рез са­мо­дер­жа­в­ну по­лі­ти­ку Пе­т­ра І сто­сун­ки во­ло­да­ря бу­ла­ви з ни­зо­ви­ка­ми скла­да­ли­ся осо­б­ли­во не­га­ти­в­но. На Сі­чі без ен­ту­зі­а­з­му сприй­ня­ли зві­с­т­ку про об­ран­ня но­во­го ге­ть­ма­на. Пе­в­ною мі­рою за­по­ро­ж­ців об­ра­зив той факт, що іх­ніх пре­д­ста­в­ни­ків не за­про­си­ли на еле­к­цію до Глу­хо­ва. Од­ну з при­чин руй­на­ції в Укра­ї­ні во­ни вба­ча­ли у вла­с­то­люб­с­т­ві й про­да­ж­но­с­ті лі­во­бе­ре­ж­них стар­шин, їх­ньо­му не­па­т­рі­о­ти­з­мі. Офі­цій­но ж вла­да І. Ско­ро­пад­сь­ко­го по­ши­рю­ва­ла­ся і на За­по­рож­жя. В ос­но­в­но­му він пра­г­нув ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти за­по­ро­ж­ців як в ін­тересах Укра­їн­сь­кої ко­за­ць­кої дер­жа­ви, так і Ро­сії. Не­мо­ж­ли­вість здій­с­нен­ня ці­єї ме­ти обу­мо­ви­ла лі­к­ві­да­ція в тра­в­ні 1709 р. Чар­то­м­ли­ць­кої (або Ста­рої чи Ба­за­в­лу­ць­кої) Сі­чі за на­ка­зом ма­нар­ха. Її зе­м­лі при­пи­са­ли до Ми­р­го­род­сь­ко­го по­л­ку, а ма­са за­по­ро­ж­ців за­зна­ла ре­п­ре­сій, ба­га­то з них бу­ло стра­че­но. Від­бу­ла­ся імі­г­ра­ція остан­ніх на те­ри­то­рію во­ло­дінь крим­сь­ко­го ха­на.

За­га­лом укра­їн­сь­ка еко­но­мі­ка, зо­кре­ма її тор­го­ве­ль­на сфе­ра, з по­ча­т­ку XVIII ст. і при­бли­з­но до 1714 р. ма­ла більш-­менш спри­я­т­ли­ві умо­ви. Од­нак по­то­му, вна­с­лі­док за­про­ва­ж­ден­ня ца­ра­том мо­но­по­лії на про­даж по­над де­ся­ти то­ва­рів, об­ме­жен­ня для ко­за­ць­кої дер­жа­ви зо­в­ні­ш­ньої тор­гі­в­лі, су­ці­ль­не по­ру­шен­ня прав і ви­год мі­с­це­во­го ку­пе­ц­т­ва, пе­рі­о­ди­ч­ні по­гра­бу­ван­ня йо­го мо­с­ков­сь­ки­ми та поль­сь­ки­ми чи­но­в­ни­ка­ми, ві­ль­но­му еко­но­мі­ч­но­му іс­ну­ван­ню Ге­ть­ма­н­щи­ни бу­ло по­кла­де­но край. Постій­ні ж на­ма­ган­ня І.Скоропадського по­лі­п­ши­ти стан справ у цій сфе­рі як­що й да­ва­ли по­зи­ти­в­ні на­слід­ки, то ли­ше на ко­ро­т­кий час. До то­го ж не­рід­ко во­ни ма­ли ло­каль­ний ха­ра­к­тер.

І все ж, зва­жа­ю­чи на скла­д­ні об­ста­ви­ни, за яких до­ве­ло­ся ді­я­ти во­ло­да­рю бу­ла­ви, на­сам­пе­ред че­рез ве­ли­ко­дер­жа­в­ну та ре­п­ре­си­в­ну по­лі­ти­ку Пе­т­ра І, ду­ма­є­мо, пра­ви­ль­ним бу­де твер­джен­ня: І. Ско­ро­пад­сь­кий, по­рі­в­ня­но зі сво­ї­ми по­пе­ре­дни­ка­ми, про­во­див чи не найа­к­ти­в­ні­шу ді­я­ль­ність що­до за­хи­с­ту на­ці­о­наль­ної тор­гі­в­лі(при­най­м­ні за кіль­кі­с­тю рі­з­но­го ро­ду від­по­ві­д­них за­хо­дів, скарг, “прошеній” то­що).

Ба­га­то сил та ене­р­гії, ко­ш­тів ви­тра­чав І. Ско­ро­пад­сь­кий на бла­го­ус­т­рій міст і мі­с­те­чок, впо­ряд­ку­ван­ня шля­хів і по­штито­що. А до всьо­го цьо­го до­да­ва­ли­ся ще й кло­по­ти, по­в’я­за­ні з від­прав­кою на ви­мо­гу ца­ря та йо­го са­но­в­ни­ків ви­со­ко­ква­лі­фі­ко­ва­них май­с­т­рів і пра­ців­ни­ків до Ро­сії на бу­ді­в­ни­ц­т­во та ін­ші ро­бо­ти. Про­тя­гом усьо­го пра­в­лін­ня ге­ть­ман опі­ку­ва­в­ся ре­мі­с­ни­ць­ки­ми це­ха­ми, бо­ро­нив їх у ра­зі по­тре­би від сва­во­лі дер­жа­в­ців. Та­кож постій­но ці­ка­ви­в­ся при­бу­т­ка­ми мі­сь­ких ор­га­нів упра­в­лін­ня, осо­б­ли­во Ки­їв­сь­ко­го ма­гі­с­т­ра­ту, з при­во­ду над­хо­джень “до скри­ні” яко­го він ви­дав на­віть окре­мий уні­вер­сал по­л­ко­вій і со­тен­ній старшині.

Го­с­по­дар­сь­ка ді­я­ль­ність І. Ско­ро­пад­сь­ко­го ма­ла без­по­се­ре­д­нє від­но­шен­ня до іс­то­рії роз­ви­т­ку по­што­вої спра­ви в Укра­ї­ні. Він за­йма­в­ся на­ла­го­джен­ням тра­к­тів, за­без­пе­чу­вав фун­к­ці­о­ну­ван­ня спе­ці­аль­но збу­до­ва­них для цьо­го ста­н­цій, при­зна­чав по­шт­мей­с­т­рів. У Ге­ть­ма­н­щи­ні при Ге­не­раль­ній вій­сь­ко­вій та по­л­ко­вих ка­н­це­ля­рі­ях утри­му­ва­ли окре­мих роз­ві­з­ни­ків дер­жа­в­ної ко­ре­с­пон­де­н­ції й по­си­лок, яких ви­би­ра­ли з-по­між ко­за­ків-­пі­д­по­мі­ч­ни­ків. По­што­ві від­діл­ки іс­ну­ва­ли на ба­га­тьох шля­хах, що в рі­з­них на­пря­м­ках роз­бі­га­ли­ся від ре­зи­де­н­ції в Глу­хо­ві: на По­ль­щу, в Крим, Сло­бо­жа­н­щи­ну, Ро­сію і т.д.

Ве­ли­ку ува­гу при­ді­ляв І. Ско­ро­пад­сь­кий збе­ре­жен­ню на­ці­о­наль­них зброй­них сил, які бу­ли не ли­ше ва­ж­ли­вою озна­кою дер­жа­в­но­с­ті, але й пе­в­ним га­ран­том не­за­ле­ж­но­с­ті Ге­ть­ма­н­щи­ни. Че­рез без­пе­рер­в­ні вій­ни, що їх ве­ла Ро­сія, та не­х­ту­ван­ня Пе­т­ра І жит­тям ко­за­ків поста­ла пря­ма за­гро­за іс­ну­ван­ню укра­їн­сь­ко­го вій­сь­ка.

1719 р. ге­ть­ман, ге­не­раль­ні стар­ши­ни та по­л­ко­в­ни­ки рі­шу­че ви­сту­пи­ли про­ти за­хо­дів все­вла­д­но­го цар­сь­ко­го фа­во­ри­та О. Ме­н­ши­ко­ва, спря­мо­ва­них на те, щоб усі укра­ї­н­ці, вклю­ча­ю­чи й со­ці­аль­ну елі­ту, по­в­ні­с­тю взя­ли на се­бе за­без­пе­чен­ня ро­сій­сь­кої ар­мії на те­ри­то­рії ре­гі­о­ну. В пер­шу чер­гу, зро­зу­мі­ло, від­сто­ю­ва­ли­ся по­пе­ре­дні при­ві­леї дер­жа­в­ців. Од­нак і на­да­лі ма­ло що змі­ни­ло­ся: пе­ре­бу­ван­ня чу­жих військ у Ге­ть­ма­н­щи­ні су­про­во­джу­ва­ло­ся на­си­ль­с­т­ва­ми і злов­жи­ван­ня­ми ро­сій­сь­ко­го офі­цер­с­т­ва, ге­не­ра­лі­те­ту та са­но­в­ни­ків. Роз­мі­ще­ні по ха­тах, остан­ні, як пра­ви­ло, ви­ма­га­ли до­да­т­ко­во від се­лян і ря­до­вих ко­за­ків сві­чок, одя­гу, хар­чів, а ко­ням - сі­на та ві­в­са, і це ще біль­ше ро­зо­рю­ва­ло го­с­по­да­рів.

З са­мо­го по­ча­т­ку пра­в­лін­ня І.Скоропадський до­ма­га­в­ся зна­ч­ної не­за­ле­ж­но­с­ті стар­шин у вій­сь­ко­вих спра­вах від ро­сій­сь­ких воє­вод і ге­не­ра­лів. Хо­тів, щоб ко­за­ків, крім їх­ньо­го без­по­се­ре­д­ньо­го обо­в’яз­ку — слу­ж­би, ні в які при­ва­т­ні “услуги” ні­хто не при­му­шу­вав. Ще 1709 р. він ви­сту­пив за “козацьку во­ль­ність”. Так, опі­ку­ю­чись ро­мен­сь­ки­ми стар­ши­на­ми, він при­му­сив кн. Д. Го­лі­ци­на офі­цій­но ви­ба­чи­ти­ся за ути­с­ки над ти­ми (1710).

Осо­б­ли­во пи­ль­но І. Ско­ро­пад­сь­кий сте­жив за до­три­ман­ням за­кон­но­с­ті в по­зе­ме­ль­них спра­вах між мо­ж­но­вла­д­ця­ми, хоч сам її не­рід­ко по­ру­шу­вав у сво­їх ін­тересах (с. 290-297).Ча­с­то ге­ть­ман брав у свою осо­б­ли­ву “оборону” й про­те­к­цію пе­в­них осіб, на­віть тих з них, хто ско­їв зло­чин. То­му ті ста­ва­ли не під­вла­д­ни­ми для су­д­дів. У ви­пад­ках, ко­ли стар­ши­на від­мо­в­ля­в­ся ви­ко­ну­ва­ти рі­шен­ня су­ду, то зно­ву втру­ча­в­ся він, як лю­ди­на, що оу­со­б­лю­ва­ла ви­щу вла­ду.

Колонізаторська політика Петра I не терпіла будь-якої самостійності. В 1721 році Російська держава проголошується імперією. Ліквідовується виборність генеральної старшини і полковників, які за погодженням з міністром-резидентом призначались царським указом.

3 липня 1722 р., практично не приходячи до розуму, Іван Скоропадськоий помирає на 76-у році життя. При кончині був присутній Семен Савич, а також майбутній гетьман Павло Полуботок, генеральний осавул Василь Якович Жураковський (? – 1730) та лубенський полковник Андрій Маркович (бл. 1674–1747).

Після кількаденних церемоній в столичному Глухові тіло гетьман Лівобережної України Івана Скоропадського понесли до його фамільного собору в Гамаліївці.

Поховальна процесія проходила 5 липня 1722 року також і через Слоут.  «…Як з міста вийшли, почали по валу бити із гармат і стріляти в місті, аж поки за всі підвірки відправаджено тіло, - розповідає в своєму «Діаріуші, ілі Журналі» відомий мемуарист ХVІІІ століття, довірена особа гетьмана Микола Данилович Ханенко (1693–1760). – Потім із мар знято тіло, й поставлено під балдахіном, і помалу повезено, а солдати, що йшли піші, зупинилися. З сіл же, що лежали на тракті до Гамаліївки, виходили назустріч тілу процесіями священики і, співаючи погребовії церемонії, проводжали через села, яких два краєм, і Слоут, маєтність його милості, пана писаря військового генерального, переїхавши, ночували з тілом на болоті за Слоутом. З того становиська рано рушивши, наблизилися завчасно з тілом до Гамаліївки…»

Після довгої церемонії тіло лівобережного гетьмана було поховано в склепі, що в трапезній церкві. Після цього згадує вказаний автор: «Цього числа (6 липня) вночі превеликий дощ, град і з жорстокими блискавицями громи були, і цією бурею на тракті від Гамаліївки до Глухова хлуб у полі пошкодило».

3. Перша Малоросійська колегія, її завдання та функції.

Най­си­ль­ні­шо­го руй­ні­в­но­го уда­ру ге­ть­ман­сь­кій вла­ді бу­ло за­вда­но Пе­т­ром І в тра­в­ні 1722 р. (ще при житті І. Скоропадського) за­сну­ван­ням у Глу­хо­ві так зва­ної Ма­ло­ро­сій­сь­кої ко­ле­гії (1722-1727) на чолі із Степаном Вельяміновим — ви­щої ка­са­цій­ної й фі­нан­со­вої уста­но­ви, до скла­ду якої ма­ли вхо­ди­ти ли­ше ро­сій­сь­кі чи­но­в­ни­ки, при­зна­че­ні ім­пе­ра­то­ром або Се­на­том.

Офі­цій­ним при­во­дом для та­ко­го за­ко­но­дав­чо­го ак­ту ста­ли ні­би­то злов­жи­ван­ня в укра­їн­сь­ких су­дах, не­за­кон­не ві­ді­бран­ня угідь у ко­за­ків, се­лян і мі­щан, при­му­шен­ня їх до ви­ко­нан­ня всі­ля­ких “роботизн”, по­крі­па­чен­ня то­що, говорилось в царському маніфесті. На спра­в­ді ж за­сну­ван­ня ко­ле­гії, як за­зна­чив В. Го­ро­бець, бу­ло не са­мо­ціл­лю цар­сь­ко­го уря­ду, а пе­ре­ду­мо­вою лі­к­ві­да­ції по­лі­тич­ної ав­то­но­мії Ге­ть­ма­н­щи­ни, її аси­мі­ля­ції та на­сту­п­но­го по­гли­нан­ня укра­їн­сь­ких зе­мель ім­пе­рі­єю.

Гетьманщина виводилася з підпорядкування колегії іноземних справ і підпорядковувалася сенатові як звичайна провінція імперії. Бригадир Вельямінов прибув до Глухова у липні 1722 р. На очолювану ним Малоросійську колегію покладалися надзвичайно широкі повноваження. Колегія перебрала все адміністративне керівництво Лівобережною Україною.

Перша Малоросійська колегія - державний орган для керування українськими землями, що входили у склад Російської імперії, який був заснований 16 (27) травня 1722 року і проіснував до 1727. Вона була створена наказом Петра І з метою контролю за діяльностю українського гетьмана та генеральної старшини і підкорення їх загальноросійському управлінню. Малоросійська колегія створювалась як заміна малоросійському наказом (який знаходився в Москві) під час загальноімперської реформи органів управління (були створені 12 колегій з різних питань замість приказів і були засновані «...Канцелярії, Губернії і Провінції». За «маніфестом до українського народу з приводу заснування Малоросійської колегії» від 16 травня 1722 р. колегія створена «...для управління Судів і протчего ... замість однієї Воевоцкой персони для кращої вірності і управління бути колегії...» і «...она вчинена не для чогось іншого, тільки для того, даб и малоросійскій народ ні від кого, як неправедними судами, так і від Старшини податками гнобили не був»- так пояснювалося і «виправдовувала» створення колегії.

Колегія мала складатися з голови колегії - С. Вельямінова та ще з «...шістьма людьми, з штаб-офіцерами, та при тій же Колегії Прокурорам погодно, з зміняється з Гвардії Капітаном або капітан-поручик». Територіально вона знаходилася у резиденції українських гетьманів , місті Глухові. У цивільних справах підкорялася Сенату, який мав право розширювати, за необхідності, її повноваження, а у військових - головнокомандуючий військами в Україні.

Колегія була найвищою установою в Україні, вище гетьмана. Гетьман мав лише дорадчий голос. Всі питання державного життя Гетьманщини український уряд повинен був вирішувати за погодженням з колегією.

Повноваження Малоросійської колегіїбули викладені в«Інструкції президенту Малоросійської колегії брігадріу С. Вельямінову »від 16 травня 1722 року. До них належали:

1. Колегія розглядала скарги на генеральнійсуд та ратушні суди, військову Канцелярію, полкові та всі інші Канцелярії, була своєрідним апеляційним органом (пункт 1).

2. Також вона мала спостерігати за своєчасним збором та спрямуванням в царську казну хлібних, грошових та інших зборів, «...дивитися щоб у зборі робили правду ... і від описів нічого не брали » (пункт 2).

3. Із зібраних грошей колегія мала роздавати платню Гетманській раді, Сердюк і Компанійцям «...по їх окладів ... безволокітно і не утримуючи нічого». Також одним із обов`язків колегії було вести прибуткові і видаткові книги, надсилати відомості про прибутки і витрати кожну третину року, а кожен рік надсилати прибуткові книги з Прокурором в Сенат (пункт 3).

4. Якщо виникали скарги на генеральну старшину і полковників через те, що вони «...козаків і посполитих людей надалі обтяжувати стануть роботами та іншими труднощами», то колегії слід було «пристойним чином відвертати, а поспільства в тому допомагати по істині » (пункт 4, с.52).

5. Колегія мала спостерігати за розподілом військового постою на так званих «Вінтер-квартирах», а також, якщо виникнуть скарги на когось з цих військових, то в повноваженнях колегії було чинити суд «...зносяться з командиром тих полків, як про тому регламент и і військові артикули беруть верх» (пункти 5, 6).

6. Спостереження за діяльностю Генеральної військової канцелярії також входило в повноваження Малоросійської колегії, як і перевірка гетьманських універсалів та інших документів - щоб гетьманським іменем НЕ підписувались писарі та інші (пункт 7).

Щодо всіх інших питань колегія мала звертатися за наказом до Сенату, якому вона підпорядковувалась.

Члени Малоросійської колегії мали наглядати за діяльністю гетьмана, генеральної та полкової старшини. Вони контролювали встановлення і стягнення податків до царської казни, розквартирування російських солдат і офіцерів в Україні. Малоросійська колегія здійснювала контроль за діяльністю Генеральної військової канцелярії. Російські чиновники стежили за розподілом земельних володінь між офіцерами. Водночас Малоросійська колегія була вищою апеляційною установою. Крім того, Вельямінов мав право на власний розсуд втручатися в будь-яку сферу українського життя як повноправний господар краю.

Всі дії і зміни на території Малоросії Перша Малоросійська колегія виправдовувала піклуванням про благо «малоросійського народу» , козаків, яких нібито існуюча судова система кривдила, але де факто єдиним, про що піклувалась колегія було благо імперської влади. Отже, головною функцією Першої Малоросійської колегії був повний контроль над діями генеральної старшини і гетьмана та забезпечення найбільш корисного для царьскої влади упорядкування і використання малоросійських земель.

У 1727 у зв'язку з загостренням російсько-турецьких відносин царський уряд, намагаючись залучити на свій бік козацьку старшину, ліквідував Малоросійську колегію (указ Петра II від 29.9.1727) і поновив гетьманство.

Малоросійська колегія — центральний орган російської колоніальної адміністрації в Лівобережній Україні, створений Петром І (замість Малоросійського приказу) з метою посилення контролю за діяльністю гетьмана та козацької старшини, встановлення та збирання податків для царської казни. Діяльність колегії означала фактичне обмеження політичної автономії Гетьманщини. Всі питання державного життя Гетьманщини український уряд повинен був вирішувати лише за погодженням з Малоросійською колегією.

4. Продовження боротьби за права і привілеї Гетьманщини наказним гетьманом Павлом Полуботком.

Царський указ про утворення Малоросійської колегії тяжко вразив Івана Скоропадського. В Україну гетьман повернувся з Москви (де був присутній на урочистостях з приводу перемоги в Північній війні) вкрай хворим. Відчуваючи близьку смерть, він доручив гетьманські обов'язки чернігівському полковнику Павлу Полуботку (бл. 1660–18. (29) грудня 1723) який заступав його й на час поїздки до Москви.

Павло Полуботок розгорнув активну діяльність, спрямовану на відновлення козацьких порядків. Наказний гетьман здійснив реформу суду з метою обмежити повноваження Малоросійської колегії. Він зробив Генеральний суд колегіальним, рішуче боровся проти хабарництва й тяганини у провінційних судах, установив порядок апеляцій. У грудні 1722 р. Полуботок видав розпорядження, за яким скарги населення розглядалися від нижчої до вищої інстанції українського уряду, а не подавалися безпосередньо Малоросійській колегії.

Однак, попри енергійні заходи Полуботка й старшини, Петро І у квітні 1723 р. надав Малоросійській колегії такі повноваження, які робили її повновладною в Україні. Український уряд із його Генеральною військовою канцелярією підпорядковувався Малоросійській колегії. Численні клопотання (петиції), що містили основну українську вимогу — обрання нового гетьмана, цар відхилив. До того ж новим указом у квітні 1723 р. він позбавив гетьмана влади командувача козацького війська, передавши її генералу Голіцину, який очолював російське військо в Україні.

23 червня 1723 року з’являється ще один імператорський наказ: «Всем ведомо, что с Богдана Хмельницкого до Скоропадского все гетманы явились изменниками, от чего много потерпело государство Русское, особенно Малороссия, и потому надобно при искать в гетманы верного и надежного человека, а пока такой найдется, определено правительство, которому надлежит повиноваться и не докучать насчет гетманского выбора».

Проте наказний гетьман зволікав із від'їздом, готуючи нові документи з проханням про відновлення державних прав України. Складали дві чолобитні: одну мали підписати генеральна старшина й полковники, другу — полкова старшина й сотники. Після такої інструкції імператора Петра Великого керманичі України гетьман Павло Полуботок, Генеральний писар Семен Савич та Генеральний суддя Іван Чорниш (?-1728) не тільки юридично, але й фактично залишили свої справи і уряди в Україні Малоросійській колегії та 13 червня виїхали з Глухова до столиці «у санкт-петербурзьку дорогу».

У червні Павло Полуботок вирушив на північ і 3 серпня дістався Петербурга.

Прибувши 3 серпня 1723 р. до Петра І вони подали ще одну петицію на вибір нового гетьмана. Це дуже розгнівило імператора, але українці не відступали. З собою вони привезли копії 156 документів, які підтверджували незаконність оголошення малоросійської колегії та необхідності відновлення гетьманства. Звертались до всіх інстанцій: неодноразово до Сенату, в Колегію іноземних справ, звертались до високих царських вельмож. Та всі ці звертання були марними.

Розгніваний наполегливістю українців Петро Перший наказав у вересні 1723 року судити їх Таємною Канцелярією, звинувачуючи в державній зраді. Феофан Прокопович, що був тоді псковським єпископом, доповідав царю, що чернігівський полковник Павло Полуботок зустрічався з Пилипом Орликом. Після смерті Івана Мазепи він був проголошений українським гетьманом – головним ворогом Москви після війни з Швецією. 

Почалися допити. Автор «Історії Русів» переповідає про те, що довелось витерпіти українським керманичам: «Особа, що не призналася до вини, мусила витерпіти  все те тортурами через три прийоми, або зміни, і різним знаряддям, а наостанку вогняним, себто розпеченою залізною шиною і розтопленою сіркою».

Таким чином, коли Писар Генеральний Савич у тій Тайній Канцелярії запитуваний був самим Государем: «Чи він знає про лихий замір товаришів його і земляків, які душили баранів?», а він відповідав на теє із звичайною тогочасною Малоросійською чемністю: «Не скажу Ваше ці!», то за тії слова, за тую чемність дістав з першого разу доброго поличника, а далі засуджений був на тортури…»

Після від'їзду наказного гетьмана автономістський рух в Україні очолив миргородський полковник Данило Апостол. Він, зокрема, домігся укладення Коломацьких чолобитних — статей, підписаних у середині серпня — на початку вересня 1723 р. на р. Коломак, що на Полтавщині, представниками козацької старшини. У них, як і в попередніх статтях, старшина скаржилася на зубожіння козаків і посполитих через військові повинності, неврожаї та обтяжливі збори Малоросійської колегії. Статті вкотре порушували питання про звільнення маєтків старшини від оподаткування. Йшлося також про хиби в судочинстві, що їх козацький уряд у змозі виправити без стороннього втручання. Насамкінець старшина просила дозволу обрати гетьмана.

10 листопада 1723 року п'ятнадцять козацьких старшин на чолі з наказним гетьманом були заточені в колодки і відправлені до Петропавлівської фортеці. 

Це був безпрецедентний крок російського імператора, - говорить відомий український історик Микола Аркас. - Були ув’язнені перші політичні в’язні в новій російській столиці. Павло Полуботок не витерпівши страждань, в першу чергу моральних, помер 18 (за новим стилем 29) грудня 1723 року. Після цього тортури припинились.

Імператор, який особисто допитував наказного гетьмана пережив його лише на 40 днів. Після смерті Петра Першого (28 січня 1725 р.) на чолі Російської держави стає його дружина імператриця Катерина І Олексіївна (1725–1727).

Одним із перших своїх наказів, 4 лютого 1725 року, вона звільняє українських арештантів, що залишились в живих, з в’язниці. Але дозволяє жити лише в Санкт-Петербурзі. Моральні стреси, фізичні страждання однозначно вплинули на здоров’я Семена Савича. Згідно джерел, вже навесні 1725 р. він помирає. Похований С.Савич в Невському монастирі.

Його дружина Тетяна Леонтіївна (сестра П. Полуботка) була похована в 1729 році в Глухові в родовому склепі на кладовищі біля Михайлівської церкви, яка, на жаль, не збереглась. Тут також ховали всіх близьких та далеких родичів родини Савичів: в 1723 році - онуку наказного гетьмана Павла Полуботка, Уляну Андріївну Полуботок, в 1730 році генерального осавула Василя Яковича Жураковського (?–1656–19.06. 1730) з сином своїм Петром та роком раніше, в 1729 році, його другу дружину доньку переяславського протопопа Марію Григорівну Жураковську (?-12.12. 1729, в дівоцтві Максимович), в 1747 році – члена Генеральної канцелярії бригадира Івана Кіндратовича Шитика. Ці прізвища були встановлені відомим українським істориком Дмитром Івановичем Дорошенко в кінці ХІХ століття по старим архівам та «Щоденниках» Якова Марковича.

Під час огляду траншеї під газ в 1999 році заступником директора Державного історико-культурного заповідника в м. Глухів Юрієм Коваленком по провулку Поштовому було виявлено залишки близько двох десятків поховань козацького кладовища Михайлівської церкви. Поряд з траншеєю він заклав шурф 2 х 1,95 м, у якому виявив поховання періоду XVIII століття в труні, але без речей. Похований чоловік - віком 20 - 25 років.

Мурована церква святих архістратега Михайла та архістратега Гавриїла стояла на розі сучасних провулків Радянського і Поштового. Вона перетинала останній за 50 метрів від вулиці Ушинського у західному напрямку, - розповідає глухівський дослідник Володимир Юхимович Ткаченко. Зараз на цьому місці знаходиться двір так званого «чехословацького будинку» (№ 38 по сучасній вулиці Києво-Московській).

Багато що вказує на те, що Савичі перебували у родинних стосунках з людьми коштом яких будувався цей храм. Нагадаємо, його фундаторами були Стародубський полковник Михайло Миклашевський, значковий товариш Максим Жураховський, Глухівський сотник Василь Федорович Яловицький (керував сотнею в 1678 – 1680 роках) та пані Анастасія Рубанова.

Закладення церкви пройшло 9 вересня 1693 р. В цей час також тривало будівництво відомої і зараз Миколаївської церкви в Глухові. А Михайлівська церква, побудована в 1693–1694 роках артіллю Матвія Єфимова на місці першої в Глухові дерев’яної церкви (також на честь Архангела Михаїла), проіснувала менше століття. Вона дуже постраждала від великої пожежі 1784 року. Через два роки імператорським указом її закрили і вона стояла пусткою. Аж поки в 1791 році Катерина ІІ наказала «розібрати в Глухові Михайлівську церкву та Успенський собор дівочого монастиря… а материялы от церквей употребить в пользу Глуховского Троицкого  собора».

Так уже в середині–кінці ХІХ століття були зтерті з лиця землі численні родинні склепи церковного кладовища.Хоча, згідно християнської традиції, на місці олтаря розібраного православного храму – святому місці - встановлювався пам’ятний хрест з огорожею або зводилась каплиця.

В червні 1901 року в журналі «Киевская старина» були опубліковані документи про археологічні розкопки на місці Михайлівської церкви: «при рытье фундамента для дома в этом месте в земле была найдена золотая серьга. К северу это кладбище оканчивается теперь крутым скатом, внизу которого находится наполовину вросший в землю кусок дикого камня, напоминающий собой как бы обломок могильной плиты. На самом скате… найден был золотой перстень с бирюзой».

Археологічні дослідження 2001 року і знайдені фрагменти плінфи свідчать, що на цьому місці в Глухові знаходився кам’яний давньоруський храм.

Після смерті Семена Савича Слоут, разом з іншими його маєтностями переходить до його сина, Федора Семеновича Савича(бл. 1691–1750).

Згідно даних підканцеляриста Якова Смолянинова та регістратора Івана Ламакіна, генеральний писар Семен Савич на 1723 рік володів в колишній гетьманській столиці такими людьми, що приносили йому прибутки:

-                     курянщиков можных грунтовых[1] – 13 душ;

-                     гетманских подданных мелников, которые имеют у себя по собственному своему камню[2] – 6 душ;

-                     процентыантов[3] – 4 души. Ще чотири процентіанти також працювали Семен Савич володів в селі Красне Батуринського монастиря.

На жаль, достеменно невідомо чи був таким багатим старший син Семена Савича Федір. У Семена Савича та Тетяни Леонтіївни Савичів було троє дітей. Найстарший Федір народився приблизно в 1691 році. Була ще донька Марія та наймолодший Григорій, що з’явився на світ в 1725 році. Дружиною Ф. Савича була Настасія Петрівна N (бл. 1703 – ?).

В 1725 році Федір Семенович Савич одержує звання бунчукового товариша. Це була група заможного козацтва, що виникла в 70-тих роках ХVІІ століття. Вони виконували державну і військову службу, але були вилученими з-під влади сотенної і полкової старшини і підпорядковувались безпосередньо гетьману.

Бунчукове товариство виконувало доручення центральної влади–гетьмана, Генеральної Військової Канцелярії, брало участь у походах, командування окремими загонами, зустріч і супровід коронованих осіб, супровід гетьмана в поїздках, пишний почет при гетьмані, участь у судовому слідстві (з 1727 р. як асесори суду Генерального, інколи і в полкових судах), участь в судах комісарських (слідство на місці та ухвала рішення), праця в переписах («у ревізіях»), доручення дипломатичного характеру (участь у посольствах, ведення переговорів в XVII ст., у XVIIІ ст. гінці до Петербургу), участь у перекладі і зведенні правничих книг, складання інструкцій для комісарів, складання опису речей після смерті старшин різного рангу, збирання підвід для надсилання в різні місця, догляд за будівництвом і виправленням шляхів, догляд за гетьманськими маєтностями, догляд за поштою на окремих трактах, керування Похідною канцелярією гетьмана, роздача державної допомоги бідним та неімущим, засідателі Генеральної рахункової комісії, при розділі маєтностей (добр) померлих старшин та російських військових.

За соціальним становищем товариство стояло вище рядових козаків, а в його середовищі виділявся прошарок значних і старших. «Епітети “старшего, меньшего” постійно супроводжували слово «товариство», - зазначала історик О.Я. Єфименко, – “Старшое» становили переважно багаті, енергійні, освічені, досвідчені люди, із них вибирали посадових осіб, уряд».

Згідно з «Ступеневим малоросійських воїнських по званню чинів порядок за гетьманом» люди з таким званням мали п’ятий ступеневий чин, хоча в понятті військового правління він ставав дев’ятим.Під юрисдикцією полковника перебували менш впливові люди – “значкові товариші” (9-й ступеневий чин та 29 у військовому правлінні).

Якраз в цей час, в 20-х роках ХVІІІ століття виникає категорія “помічників військових товаришів”. Вони підпорядковувались Генеральній військовій Канцелярії. На обслузі у значкових та бунчукових товаришів при клейнодах були козаки.

У званні бунчуковий товариша Ф. Савич перебував з 1725 по 1750 рік. В 1726 році крім того одержує звання військового товариша.

Головним обов’язком військового товариша була військова служба власний кошт. Насамперед їх залучали у військові походи. Крім того, військових товаришів залучали до різних комісій - лічильних, слідчих, межових, порубіжних, до купівлі для армії коней та волів, заготівлі провіанту та фуражу, в полкові канцелярії «в званіи войсковых канцелярист» та «полковых канцелярист», для перекладу листів з польської та латинської мов, полковими комісарами – «в доправке на обывателяхъ недоимочныхъ денегъ», індуктового збору, для нагляду за шляхами та поштовими трактами, за будівництвом Глухові та Батурині гетьманських резиденцій та виробничих споруд (як, наприклад Федір Федорович Савич), за спорудженням фортець, для обліку гербового паперу.

Проживали військові товариші, як правило, на території полку, підпорядковувалися Генеральній військовій канцелярії або Малоросійській колегії.

І як раз в умовах наступу на українські права і вольності єдиною можливістю заявити про себе залишалась правова діяльність. Безперечно серед, тих хто розробляв протягом 1728–1743 років новий правовий кодекс «Права, по которым судится малоросийский народ, сведенные в Глухове лета 1743»був і Федір Савич.

Правда, в 1725 році з подачі керівника Малоросійської колегії бригадира Вельямінова на всіх власників приватних маєтків Лівобережної України було накладено величезні податки. Але через два роки, коли в 1727 році, на трон замість імператриці Катерини ІІ прийшов малолітній Петро ІІ великі податки були скасовані, залишились тільки ті, які належало збирати згідно з «пунктами Богдана Хмельницького». А це замітно підвищило доходи Савичів.

Робота з документами