Правління «Гетьманського уряду» (1734 – 1750 рр.).

1.                Російсько-український склад Гетьманського уряду.

2. Поділ козаків на дві групи.

3. Виснаження людських і економічних ресурсів у Російсько-турецькій війні 1735–1739 рр.

4. «Права за якими судиться малоросійський народ», 1773 р.

1. Російсько-український склад Гетьманського уряду.

Після смерті Д. Апостола російський уряд заборонив обран­ня нового гетьмана і в Глухові було створене правління «Гетьманського уряду» (1734-1750 рр.), подібного до Малоросійської колегії, який скла­дався із шести членів: трьох представників від царського уря­ду і трьох — від української старшини. Лівобережна Україна знову перепорядковувалась Сенату, в якому було створено «Канцелярію Малоросійських справ». Функції визначалися указом Сенату «Про впровадження в Малоросії, до виборів гетьмана, для управління всіма справами тимчасового правління із 6 осіб і про залишення військового генерального суду і підскарбіїв без змін» від 31.1 (11.ІІ) 1734. До нього додавалася Інструкція тимчасовому правлінню в Малоросії. Згідно з наст, указом Сенату [17(28).VI 1734] цей орган названо «Правлінням гетьманського уряду» (така назва цієї установи й усталилася в істор. л-рі),

але вже в указі імп. Анни Іванівни від 31.УІІ (11.УІІІ) 1734 його названо Канцелярією міністерського правління. Запровадженням П. г. у. фактично було відновлено Малоросійську колегію[8].

Двох було призначено відразу (рос. чиновника князя Олексія Івановича Шаховського (бл. 1690-1737) і генерального обозного Якова Лизогуба). Невдовзі до Правління включено: від росіян до складу ввійшли князь Іван Барятинський і полковник В Гур'єв. Від українців – генеральний осавул Федір Лисенко або генеральний суддя Михайло Забіла і генеральний підскарбій Андрій Маркович, Головне місце в уряді посідав генерал-аншеф О. Шаховський. А з 1737 року І. Барятинський.

Члени уряду мали однаковий прав, статус, але ця рівність була ефемерною;

Правлінню «Гетьманського уряду» було наказано правити на основі «Решительных статей», але поруч з цим він одержав таємну інструкцію. В ній говорилось, щоб він зближував українців з росіянами, в тому числі й шляхом змішаних шлюбів, перешкоджав тому, щоб козацька старшина йшла на зближення з шляхтою на Смоленщині Йому також рекомендувалось, не допускати зближення шлюбів з польською і українською шляхтою на Правобережжі. За цією інструкцією із Генерального суду було виключено біло­руського шляхтича Пассека.

Українська старшина хотіла обрати нового гетьмана. У від­повідь на її домагання князеві Шаховському було послано ще одну таємну інструкцію. Нею наказувалось поширювати серед населення чутки, що всі непорядки і кривди походять, від гетьма­нів і що без них буде краще. Про невдоволення старшини свідчать документи про таємну подорож Г. Орлика на Лівобережжя. Діставшись до Ніжина, він обмірковував на таємній нараді ситуацію з старшинами, які запевняли, що «пам'ять його батька досі шанують і що ціла Україна повстане проти москалів, як тільки він опиниться біля кордонів України».

За вказівкою О. Шаховського було проведено ревізію для ви­значення розмірів повинностей козаків, селян і майстрового люду. Правління не брало до уваги права та інтереси населення і Князь Шаховський вважав, що російський уряд занадто лояльний з українцями і пропонував передати всю владу одному правителеві — росіянину.

Після відкликання в 1736 році князя Шаховського правите­лем Лівобережної України став князь Іван Барятинський, Але він та його наступники Іван Шипов (1738, 1740), Олександр Румянцев (1738-1740), шотландець Джеймс Кейт (1740-1741), Іван Неплюєв (1741), Олександр Бутурлін (1741-1742), Іван Бібіков (1742-1746), Михайло Леонтьєв (1745-1750) займали цей пост нетривалий час, займаючи антиукраїнську позицію свого першого попередника. Так, князь Барятинський наказав заарештувати старого архієпископа Чернігівського Іларіона Рогалевського, а дещо пізніше і весь склад київського магістрату з перевезенням його архіву, до С-Петербурга, бажаючи, щоб міщани забули зміст своїх привілеїв.

Після смерті голови правління «Гетьманської уряду» І. Бібікова в 1746 році не був призначений його наступник і правління стало колегіальним. Наступного року до Глухова прибули нові правителі: бригадир І. Ільїн, полковники А. Ізвольський, І. Челіщев. З української сторони в «гетьманського уряду» були представлені генеральний суддя Ф. Лисенко, генеральний підскарбій М. Скоропадський і генеральний осавул П. Валькевич.[9] 

5. Поділ козаків на дві групи.

За царською реформою 1735 року, під час чергової російсько-турецької війни 1735-1739 рр., Козаки Гетьманщини були поділені на дві групи: «виборних» і «підпомічників». Перші - багатші - повинні були відбувати військову службу. Спочатку чисельність виборних визначалася в 30000 чоловік, а на наступний рік вона зменшилася до 20000 чоловік.

Другі - бідніші - повинні були виконувати допоміжні обов'язки: збирати і постачати провіант, коней, худобу, обробляти землю при відсутності виборних козаків. «Підпомічники» оподатковувалися, але вдвічі менше податків міщан і селян.

Була введена ще третя категорія козаків - «підсусідків». Вони зовсім не мали землі і змушені були продавати свою працю. «Підсусідкам» не втрачали свого козацького статусу, їх кількість могли поповнювати міщани і селяни. Ця категорія до середини ΧVΙΙΙ ст. не платила податків.

6. Виснаження людських і економічних ресурсів у Російсько-турецькій війні 1735–1739 рр.

Сильного удару благополуччю українського народу нанесла російсько-турецька війна 1735-1739 років. Україна стала головною базою цієї війни повинна була, крім участі козаків у військових діях, постачати майже все необхідне для її ведення.

Похід російсько-української армії під проводом генерала В.Леонтьева на Крим влітку 1735 року закінчився невдало. Під час цього походу українські козаки втратили через відсутність кормів 12000 коней. У 1736 році під командуванням фельдмаршала Мініха відбувся другий похід 54-х тисячної російської армії з участю 12730 козаків. Взявши столицю Криму Бахчисарай Мініх втратив половину армії через хвороби і голод і змушений був відступити. Особливо великими були втрати серед українського війська, про яке російське командування майже не дбало.

На початку 1737 року татари здійснили набіг на територію Полтавського та Миргородського полків і нанесли значних людських і матеріальних втрат. Походи 1737—1738 років на Очаків, Азов і вглиб Криму також закінчились невдало. Очаків було здобуто, але тут загинуло 5000 українців. Під час відступу від хвороб загинуло кілька тисяч українців і близько 4000 коней, відібраних в українських козаків і селян. Під час відступу в 1738 році татари напали на ар'єргард українців і завдали їм важких втрат.

За задумом творця реакційного російського режиму, фаворита імператриці Анни Іоанівни, герцога Бірона діяльність російської Міністерської канцелярії або Таємної експедиції, розповсюдилась на Україну. Ця установа розглядала доноси і без суду на смерть карала часто невинних людей. Слова «слово й діло»  служили вступом до доносу, і влада повинна була арештувати людину, на яку вказувалось цими страшними словами. Твердих гарантій безпеки не мав ніхто. У першого члена української групи в правлінні «Гетьманського уряду» генерального обозного Я.Лизогуба було проведено обшук, забрано листи і документи.

У 1737 році в Україні стояло постоєм 75 російських полків, з них 23 кінних, які утримувало українське населення. На наступний рік на утримання населення залишили 50 полків. Російський міністр Волинський писав Біронові: «Не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хліб, щоб прогодувати сам край... Багато ланів не засіяно - нема кому і нема чим працювати, бо волів, якими тут орють, усіх забрано й заморено під час походу, а що залишилося, то тепер відбирають. У самому Ніжинському полку взято 14000 волів, а що з інших полків забрано, про те, ще не маю докладних відомостей».

У російсько-турецькій війні загинуло 34,2 тисячі козаків. Загальна сума матеріальних втрат склала колосальну для того часу суму – 1,5 млн. карбованців. У результат самої ж війни до Росії перейшла тільки частина Південної України, яка була передана запорізькому війську. Протягом 25 років Україна не могла відтворити передвоєнного стану. Внаслідок погіршення умов життя посилився рух населення на Правобережну Україну. Її міста і села почали поповнюватися втікачами з Лівобережжя.

7. «Права за якими судиться малоросійський народ», 1743 р.

Березневі статті 1654 року не передбачали поширення на територію Гетьманщини московського права. На українських землях під російським пануванням залишалися чинними так звані попередні права, тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство та магдебурзьке право. Ці правові норми часто суперечили одна одній і давали судовим органам України можливість в одних і тих самих справах ухвалювати різні рішення залежно від того, яким джерелом у суді керувалися, що призводило до різних зловживань. Царизм прагнув поширити в Україні загальноросійське законодавство, намагаючись тим самим якнайшвидше ліквідувати політичну автономію України.

Усе це зумовило підписання царського указу від 28 серпня 1728 року про скликання кодифікаційної комісії. До складу комісії, очолюваної генеральним суддею І. Борозною (після його смерті — генеральним обозним Я. Лизогубом), спочатку увійшло 12, а пізніше 18 членів. Робота над складанням проекту кодексу тривала протягом 15 років і завершилася лише в 1743 році, за правління Єлизавети Петрівни. [10]

кодекс законів під назвою «Права, по которьім судится малороссийский народ». Кодекс мав чітку структуру: він складався з 30 розділів, які ділилися на 531 артикул (статтю) і 1 716 пунктів. До нього були додані «Інструкція кодифікаційній комісії» та «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана», тобто перелік службових військових і цивільних чинів Гетьманщини. 

В основу кодексу було покладено Литовський статут, окремі положення Магдебурзького і українського звичаєвого права. Із 1716 пунктів зібраних законів 1033 посилань стосувались принципів Литовського права, які були найбільш відповідними для українців і закріплювали привілейова­не становище старшини Однак цей звід законів не було за­тверджено царським урядом. Ще на початку роботи комісії практична потреба зумовила появу в 1734 році підручника ук­раїнського права невідомого автора під назвою «Процесу краткого» або «Аксесу», який, не маючи офіційного значення, ши­роко використовувався в українських судах.

Після смерті цариці Анни Іоанівни в 1740 році і усунення з престолу її племінниці Анни Леопольдівни в листопаді 1741 року до влади прийшла імператриця Єлизавета (1741 - 1761 рр.), дочка Петра І.

Посилення контролю і втручання царських чиновників в діяльність старшинської адміністрації стало причиною неодноразових звертань козацької старшини з проханням відновлення гетьманства. Так, 8 серпня 1744 року імператриця Єлизавета Петрівна, разом з племінником, майбутнім імператором Пе­тром III і його нареченою Анхальт-Цербтською, згодом імпера­трицею Катериною II, здійснюючи поїздку для поклоніння ки­ївським святиням, зробила зупинку у Глухові, старшина подала їй відповідну чолобитну. Однак ні тоді, ні під час другого відві­дування Єлизаветою Петрівною Глухова у жовтні того ж року однозначної відповіді не надійшло, хоча ставлення імператриці до українців змінилось на краще. Після її поїздки до Києва в 1745 році було відновлено Київську митрополію і її голови, на якого було висвячено Рафаїла Зборовського, повернуто титул митрополита.

У 1746 році, після смерті голови правління «Гетьманського уряду» Бібікова, наступника йому призначено не було, і правління стало колегіальним. З Лівобережної України було виведено російські полки, які стояли в ній постоєм, купцям була дозволена вільна торгівля збіжжям.

Враховуючи загострення суперечностей між Росією і Туреччиною і назрівання військових дій з Прусією, Єлизавета Петрівна задовольнила прохання української старшини про відновлення гетьманства. У травні 1747 року імператриця підписала указ «Про буття в Малоросії гетьману по попередніх пра­вах і звичаях» Коли ж постало питання про те, кому вручити гетьманську булаву, вибір випав на графа Кирила Розумовсько­го рідного брата її фаворита і морганатичного чоловіка, українця за походженням, графа О. Розумовського.