Глухів і Глухівщина в історії культурного життя України

1.            Інтелектуальна еліта в суспільно-політичному та культурно-мистецькому житті.   

2.            Державне літописання та мемуаристика

3.            Феномен козацького бароко: архітектура, малярство, музика.

1. Інтелектуальна еліта в суспільно-політичному та культурно-мистецькому житті.   

Гетьманська столиця Глухів перетворилась у культурним центр України, котрий міг конкурувати з самим Києвом. Великий внесок у підготовку української світської еліти вклала Генеральна військова канцелярія. В ній починали свою державну діяльність діти української старшини та інших привілейованих верств населення, які, як правило, закінчували Києво-Могилянську академію і мали певний стаж роботі у полкових канцеляріях. Для їх підготовки було створено спеціальний канцелярський «курінь». На думку відомого сучасного україн­ського історика О. Пріцака, стан військових канцеляристів, постійно маючи справи з історичними документами розумів, що київська духовна еліта (Києво-Могилянська академія, Києво-Печерська лавра) значно відстала від дійсного політичного й економічного життя і не бачила його нових реалій. Саме тому цей стан став носієм історичної пам'яті свого народу і породив феномен козачої історіографії — літописи Граб'янки, Величка та інші, зміг реалізувати потребу, створення світської історії України.

В Генеральній військовій канцелярії, яка стала противагою московській адміністрації, набувала певної інтелектуальної форми націонаільно-державницька ідеологія української старшини. Це можна вважати початком новітнього етапу розвитку української визвольної ідеї. 

З Глуховом пов'язане переосмислення багатьох сторінок української історії від достатньо лояльних інтенцій в «Діаіріуші» Миколи Ханенка до відкрито суверенної «Розмови Великоросії з Малоросією» Семена Дівовича.

2. Державне літописання та мемуаристика

Онук правобережного гетьмана М. Ханенка (1669-1674 рр.), генеральний канцелярист, потім генеральний хорунжий Микола Ханенко (1691-1760 рр.) написав два відомих щоденники «Діаріуш або Журнал» (Записи першої половини 1722 року) і «Щоденник генерального хорунжого Миколи Ханенка, 1727-1731, 1742-1753 рр.). Перерва в написанні пояснюється тим, що Ханенко був ув'язнений в Петропавлівський фортеці і відправлений де Глухова через чотири роки. «Діаріуш або Журнал» не тільки безцінне історичне джерело, з якого ми дізнаємося про численні сторони життя Гетьманщини, але і джерело, котре достатньо повно відображає спосіб мислення української еліти. «Діаріуш або Журнал» ставлять в ряд таких творів, як «Патерик Печерський», «Ізборник Святослава», відомі козацькі літописи; він засвідчує ту епоху, коли український народ жив повним національним життям, а націю репрезентували її правлячі верстви, що є природним для кожного суспільства.

Генеральні канцеляристи Пилип Борзаківський та Павло Ладинський продовжили «Діаріуш» М.Ханенка. Сторінки журналу послідовно охоплюють другу половину 1722-го - 1723-й роки. У стислій і зрозумілій формі вони передають драматизм, змагань українського уряду на чолі з наказним гетьманом П. Полуботком за козацькі права і вольності з першою Мало­російською колегією, послідовно описують дію вищого урядового органу - Генеральної військової канцелярії в умовах імперського тиску з боку Росії.

Над створенням діаріушів та щоденників, що являють собою грубі томи в 400-600 аркушів, працювали й інші канцеляристи, як правило, від двох до десяти осіб . Але їх прізвища залишилися невідомими. На аркушах фіксувалась щоденна діяльність Генеральної військової канцелярії. Свої особливості мали діаріуші чи протоколи поїздок гетьманів до С.- Петербургу і Москви. В окремих зошитах записувались усі церемонії і робилися записи про документи, надіслані в Україну. При поверненні гетьмана зошити вшивалися у рукописну книгу з матеріалом про діяльність канцелярії за його відсутності.

Генеральний підскарбій Яків Андрійович Маркович (1696-1770) почав писати 10-томний щоденник-хроніку, який став найцікаві­шим історико-мемуарним документом того часу. Він починався описом подій 1452-1715 рр., складений його тестем, наказним гетьманом Павлом Полуботком. У той же час щоденник знаме­нує і занепад правлячої еліти. Щоденник Я. Марковича доведений до 1767 року - хронологічно він охоплює 50 років. В ньому відчуваються наслідки духовної руїни українства, нанесеної українським самодержавством в першій чверті XVIII ст., коли козацька верхівка турбувалась вже не про «Вітчизну свою», а про маєтності, гроші і власне благополуччя. Після розправи над тестем Я. Маркович надає перевагу записам економічного змісту у галузі сільського господарства, торгівлі. прискіпливо описує побут української старшини. Детально і яскраво описані Сулацький (1725 - 1727 рр.) та Хотинський (1739 р.) походи.  

Перекладачем та архіваріусом Генеральної військової канцелярії працював український письменник і поет Семен Дівович. Своїм твором видатний інтелектуал врятував честь еліти Гетьманщини. З використуванням матеріалів козачих хронік і літописів їм написано віршований діалог «Розмова Великоросії з Малоросією», в якому він обстоює їх рівні права. Через весь Діалог проходить ідея національної ідентифікації України, втілена в високе поняття «Вітчизни». За автором, Україна і Росія мають кожна свою, відмінну одна від одної історію. Подібна історіософія була характерною для всіх освічених верств України. Вона засвідчена в книзі «Історія Русів» та інших писемних джерелах.

Розвиток української державної ментальності у Глухові слу­жив подальшому відродженню української національної ідеї. Своєрідним розвитком таких традицій стала філософія українського просвітителя-демократа Якова Павловича Козельського (1728-1794 рр.), який з 1770 по 1778 рік був членом Малоросійської колегії. Найкращим політичним устроєм він вважав республі­канський з визнанням права приватної власності. Козельський стояв на позиціях «юридичного світогляду»; на противагу теологічному, визнавав «природне правом і святість «природжених прав» людини. До основних творів філософа належать «Арифметичні пропозиції» (1764 р ) «Механічні пропозиції» (1765 р ), «Філософічні пропозиції» (1769 р.), «Міркування двох індійців Канана і Ібрагіма про людське пізнання» (1788 р.). У творах він різко виступав проти чужого для духу української нації російського «Освіченого абсолютизму», форм феодального пригноблення, визнаючи моральне право помсти за принесене народу зло. У Глухівський період життя Козельський переклав ряд статей із «Енциклопедії» Дені Дідро і видав їх у двох частинах.

З Глуховом XVIII ст. пов’язаний талановитий рід Туманських.  Український письменник та історик, представник історіографії української державності Федір Васильович Туманський (1746-1810, син генерального судді Василя Григоровича Туманського (1723-1809). Федір Васильович працював у Глухові членом ІІ Малоросій­ської колегії. Як член-кореспондент Російської академії наук Ф.В.Туманський редагував журнал «Російський магазин» (Спб., 1792-1794 рр.), в якому публікувалися статті з історії України. І, зокрема, першу публікацію літопису Граб’янки у 1793 р.

Із французької «Енциклопедії» плідно перекладав службовець Малоросійської колегії, брат генерального судді В.Г.Туманського - український Просвітитель Іван Григорович Туманський (1740-?) Він укладач книги "Про державне управління і різні роди онаго"(1771). Ця праця складалася з 24 перекладених статей (наприклад, "Правління", "Демократія", "Аристократичне правління", "Деспотичне правління", "Олігархія", "Обмежена монархія"), написаних популяризатором поглядів Ш. Монтеск‘є, секретарем редакції "Енциклопедії" Жокуру та інші. Його ж перу належить збірка перекладів з історії стародавнього світу "Пелопенес або Морея" (1769).

Племінник генерального судді В.Г.Туманського - Федір Йосипович Туманський (1757 (х. Родіонівка) - 1810). Після закінчення Кенігсберзького університету вступає до Пруського німецького наукового товариства. У 1774 та 1775 рр. кілька його праць були опубліковані у Кенігсберзі. Повертається на Батьківщину та працює чиновником у другій Малоросійській колегії. Ф. Й. Туманський вважається автором програми "Топографічного описання Гетьманщини" 1778 - 1781 рр. У 1779 році обирається членом-кореспондентом С.- Петербурзької академії і намагається відкрити в колишній гетьманській столиці її філію, яка мала називатися Академічне зібрання. Але це суперечило планам царського уряду і йому у 1781 році вдалося відкрити у Глухові дві книгарні, які були першими на теренах Лівобережної України. В ній серед інших книг продавались кни­ги, видані Російською академією наук і Московським університетом.

У налагодженні книжкової торгівлі в Глухові важливу роль відіграв відомий видавець, масон і просвітитель М.І.Новиков. У 1790 році тут була створена перша міська бібліотека. Після повернення із російської столиці до рідного міста Ф. О. Туманський надрукував книгу "Записка на захист дворянських прав українського шляхетства" (1801 р.)

Видатний український правознавець Федір Чуйкевич, який служив у Глухові бунчуковим товаришем, а потім суддею Генерального суду в 1750 році створив на­укову працю «Суд і розправа в правах Малоросійських», присвятивши її гетьману Кирилові Розумовському. У праці автор обстоює думку про необхідність створення на Гетьманщині судів на засадах Литовського статуту, як це було затверджено ще в статтях Б.Хмельницького. У гетьманській столиці побачив світ важливий правовий збірник, як "Екстракт малоросійських прав" та деякі інші.

З 1753 по 1757 рік у Глухові перекладачем Генеральної військової канцелярії працював український історик Петро Іванович Симоновський (1717-1809). У 1765 році він написав працю «Короткий опис про козацький малоросійський народ і про військові його справи», присвячений історії України з стародавніх часів до 1750 року (відновлення гетьманства).

Перекладачем у гетьмана К.Розумовського з 1760 року працював український письменник Опанас Кирилович Лобисевич. Він став попередником І.П.Котляревського в україн­ській літературі, перепрацювавши українською мовою у бур­лескно-травестійному стилі Вергілієві еклоги і переславши їх Г.Кониському. На жаль, цей чудовий твір не зберігся.

Секре­тарем у К.Розумовського працював історик і знавець старожитностей Іван Романович Мартос (1760-1831), який народився в Глухові і після смерті гетьмана (1803 р.), знаходився на високих посадах. Після виходу у відставку Мартос з 1813 року впродовж десяти років збирав і вивчав рукописні і друковані книги в Києво-Печерській лаврі та інших київських монастирях. З його праць опубліковано тільки «Дослідження банного будування, про яке оповідає літопис Нестора».

Глухівський пансіон закінчив український історик Яків Михайлович Маркевич (1776-1804). Він автор єдиної книги «Записи про Малоросію, її жителів і виробництво», виданої у С.-Петербурзі в 1798 році. Наповнена патріотичним ентузіазмом, ця книга від­крила собою довгий ряд видань, присвячених українській істо­рії на початку XIX ст. Ознайомившись з цією книгою, історики О.Лазаревський і Д.Дорошенко дали їй високу оцінку. Передчасна смерть не дозволила молодому історику написати до­кладну історію України з використанням великої джерельної бази, у тому числі 14 книг рукописних джерел, підготовлений; Г. Чепо.., який довгий час служив у Глухові під керівництвом П. Рум'янцева.

У місті народився відомий український дисидент, перекладач Комісії іноземних справ у С.-Петербурзі І.К.Стрілевський. Він автор написаного в 1795 році сміливого, ледь не першого нелегального листа «За вітчизну померти приємно», адресова­ного великій супротивниці Катерині II. За його переконанням, російська імператриця заслуговувала «знищення за загибель вольності в вітчизні, щоб інші європейські государі мали вели­кий страх».

Багата культурна історія Глухова не обмежувалась цими іменами. В Глухзові народились: учень талановитого російського художника І.Аргунова, перший видатний історичний живописець, педагог і директор С-Петербурзької Академії мистецтв Антон Павлович Лосенко (1737-1773) (його кращі твори - («Володи­мир перед Рогнєдою», «Прощання Гектора з Андромахою»); син гетьмана Кирила Розумовського Андрій (1752-1836), який працював послом Росії у Відні, друг і покровитель великого Бетховена, від якого той записав чимало українських пісень; син генерального писаря Андрія Безбородька Олександр (1747-1799), який став міністром закордонних справ, державним канцлером і «світлішим князем», засновником славнозвісного ліцею в Ніжині; відомий ботанік і фармаколог Григорій Федорович Соболевський (1741-1807); вчитель Миколи Гоголя і Євгена Гребінки в Ніжинському ліцеї (гімназії вищих наук), письменник і етнограф Іван Григорович Кулжинський (1803-1884).

З містом тісно пов'язане ім'я палкого захисника просвіти Данила Туптала (Дмитра Ростовського, 1651-1709 рр ). У заснованому за народними переказами у XIII ст.. Глухівсько-Петропавлівському монастирі, який знаходився біля с. Будищі, ним була створена фундаментальна 4-х томна праця «Четьї-Мінеї» або «Житіє святих». 3 цим же монастирем пов'язана діяльність іншого відомого поборника просвіти і православ'я, учас­ника і духовного наставника гайдамацького руху на Правобе­режній Україні Мельхіседека Значко-Яворського (1716-1809, світлини). Тут його і поховано. Архімандритом монастиря в 1769-1772 рр. був Давид Нащинський, професор Київської ака­демії, який ознайомив Європу з творами Феофана Прокоповича. Ймовірно, що деякий час у цьому монастирі перебував і ві­домий румунський архімандрит Дамаскін.

У селі Полошках Глухівської сотні в 1731 році народився Самуїл Миславський (1731-1796), ректор Київської академії, автор «Латинської граматики», яка довгий час вважалась кращим навчальним посібником для вивчення латинської мови.

Недалеко від Глухо­ва, в селі Шутовка (нині село Соснівка), народився Олексій Павлович Павловський (1773 – після 1822), автор першої в історії українського мовознавства «Граматики малоросійського говору» (1818 р.) і «Словника мало­російського говору» (букви А-Б).

Місто знаходилось на жвавому Києво-Московському тракті. Його відвідували дипломати, вчені, літератори. Під час поїздки в бібліотеку Київської академії в 1733-1734 роках у Глухові зупинявся М.В.Ломоносов, влітку 1786 року тут побував Д.І.Фонвізін.

Значна увага в Гетьманщині надавалась розвитку освіти. Кожне село в XVIII ст. мало свою власну школу. У 1740 1748 роках в семи полках: Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Переяславському, Прилуцькому та Миргородському (про інші бракує відомостей - було 866 шкіл на 1099 сіл: Школи засновували сільські громади, які запрошували вчителів, утримували їх та надавали приміщення під школи. В цих школах навчались діти старшини, козаків, духовенства і селян. За Рум'янцевським описом тільки у Чернігівському полку нараховувалося 143 школи на 142 села. На території Чернігівського, Гродненського, Сосницького та пізніших повітів и 1768 році було 134 школи; одна школа припадала на 746 чоловік населення. Більше ніж через 100 років, в 1875 році, кількість шкіл у цих повітах зменшилась до 52, а одна школа припадала лише на 6730 чоловік населення, тобто за цей період часу шкіл ста­ло втроє менше.

За гетьманування К.Розумовського було розроблено проект перетворення Ккєво-Могилянської академії в університет з чо­тирма факультетами, другий університет мав бути відкритий у Батурині. У 1767 році у наказах депутатів до Комісії по укла­данню нових законів українська шляхта вимагала створення університетів ще в Чернігові і Новгород-Сіверському. Громад­ськість Глухова і Переяслава зверталась до царського уряду з проханням про заснування університету в Переяславі. Не ба­жаючи створювати університети в цих містах, уряд відповів від­мовою. Тому молодь вимушена була отримувати вищу освіту в Московському, Краківському, Гейдельберзькому, Лейпцігському, Кенігсберзькому та інших університетах.

Як свідчать архівні документи, у 1754-1768 рр. в університетах Західної Європи навчалось декілька студентів із міста і Глухівської сотні. Так, 24-річний глухівчанин Г.Соболевський закінчив Лейденський університет в Нідерландах, глухівчанин, один із перших укра­їнських і російських економістів А.Рубановський закінчив Лейпцігський університет, житель села Полошок Д.Понирко закін­чив Страсбурзький університет, захистив дисертацію і одержав звання доктора медицини. У ті часи чиновники Глухова одер­жували і читали амстердамську газету.

У другій половині XVIII ст. діти привілейованих верств насе­лення Глухова і Лівобережної України одержували освіту в приватному пансіоні мадам Лаяне, де вперше в Україні було введено навчання грі на фортепіано.

 Діти із незаможних сімей навчались у двох церковно-приходських і гарнізонних школах. У 1786 році в місті було засноване мале народне училище переважно для дітей старшини, купців і заможних міщан. Викладали в ньому випускники С-Петербурзької головної учительської семінарії і Києво-Могилянської академії. Його учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого письма і малювання. Важливою частиною учбової програми було вивчення російської, латинської і однієї з західноєвропейських мов.

3. Феномен козацького бароко: архітектура, малярство, музика.

Чудовим був центр Глухова. Його ансамбль складали вже згадувана і збережена до сьогоднішнього дня Миколаївська церква, споруджена «государєвим майстром кам'яної справи» Матвієм Єфимовим в 1695 році (трьох'ярусна дзвіниця при ній споруджена в 1871 році) і Михайлівська церква, поставлена тим же майстром в 1682 році (не збереглась);

споруджена в 1765 році замість згорілої кам'яна однокупольна Спасо-Преображенська церква;

побудована в 1717 році замість дерев’яної Воскресенської церкви, кам'яна церква Святої Анастасії (не збереглась).

Гостей міста захоплювали кам'яні Московські (не збереглись) і Київські ворота, зараз також відомі як Тріумфальна брама. Вони, на думку доктора мистецтвознавства Г. Логвіна, споруджені за проектом А. Квасова в 1766-1769 роках.

До головних будівель міста належали будинок військової похідної канцелярії, будинок першої Малоросійської колегії, жіночий монастир, торгові ряди, аптека Б. Шрейбера із Риги, будинки царських чиновників, української старшини і купців. Всі будинки в центральній частині намічалося побудувати з ка­меню. З цією метою був побудований триповерховий зразко­вий будинок з підвалом і службами. На будівництво Казна від­пускала позики по 3000 карбованців на перші п'ять років без відсотків і на наступні п'ять років з 5 відсотками.

Гетьман Іван Скоропадський побудував гетьманський двір з домовою церквою святої Анастасії, двори офіційних установ, Генерального суду садиби генеральної старшини. Двір складався із трьох з'єднаних між собою традиційно простих хоромних будівель, кожна з яких включала в себе дві великі кімнати хат, для прислуги, пекарні, поваренної кухні, лідника з коморою та іншими господарськими будівлями. В межах двору дружина гетьмана мала окремий будинок. Ширина двору становила двад­цять дев'ять і глибина тридцять п'ять саженів.

Гетьман Д.Апостол не змінив місце розташування гетьман­ського двору, однак кількість будівель у ньому збільшилась: зросла кількість світлиць. Велику світлицю з кімнатою для генеральної канцелярії, їдальню, оббиту блакитним сукном, хрестову, світлиці, в яких жила сім'я гетьмана, приміщення для прислуги, складену із цегли особливу будівлю (кам'яницю) з кам’яним склепом під нею.

Два квартали займали всю південно-східну частину міста. В них розміщувалась гетьманська і військова канцелярія, кам'яні підвали і ко­мори для зберігання зброї, грошей та різних цінностей. Квартали були огорожені в стовп «тертицями». Заміські резиденції Скоропадських знаходились на Веригіні і Білополівці. У 1733 році гетьман Д.Апостол на Білополівці освятив свої нові будин­ки де він і помер наступного року.

16 червня 1722 року вийшов указ Сенату про спорудження будинку для першої Малоросійської колегії. Хоча наступного року цей указ був скасований, будинок колегії все ж таки був побудований. Він був дерев'яний і стояв на Ярмарковій площі, по шляху на Київ. Дуже цікавою з точки зору архітектури спорудою був «Міністерський дім». За планом Глухова 1724 року Кондуктора Валлена він являв собою великий двоповерховим будинок фахверкової (каркасної) конструкції з потинькованими пінами і великим мансардним дахом. Другий поверх будинку нависав над першим.

У ньому жили високопоставлені російські чиновники, у тому числі й бригадир Вельямінов. Під час подо­рожі по Україні в ньому зупинялась імператриця Єлизавета Петрівна.

У 1730-х роках для Генеральної військової канцелярії спорудили великий мурований будинок, розмішений південніше Мостової вулиці, поблизу Московської брами. Будинок Генерально­го суду стояв з північної сторони тієї ж вулиці, майже навпроти будинку Генеральної канцелярії. За планом Глухова середини XVIII ст. складеного оберквартирмейстером Магнусом фон Ренне поблизу Генеральної військової канцелярії знаходився дерев'яний корпус Генеральної скарбової канцелярії.

Головна відмінність Глухова, як і інших міст Лівобережжя, від міст Західної України і Європи полягала в системі плану­вання, забудови і розселення. Ця система була досить вільною, іде вельми доцільною. Місто мало широкі форштадти — передмістя, що пояснюється економічним профілем Глухова. Система розселення на форштадтах характеризувалась розкиданістю і низькою щіль­ністю забудови. Планування передмість було порядковим, але нерегулярним, з великими розмірами кварталів. Напрямки ву­лиць визначались рельєфом, водними басейнами, розташуван­ням фортечних брам і напрямками головних шляхів на Київ, Чер­нігів, Конотоп, Москву і Путивль. Біля розгалуження шляхів на Київ, Чернігів, Конотоп утворився великий прямокутний Ярмарковий майдан, що служив також плацом для навчання козацьких полків.

У кінці першої половини XVIII ст. Глухів складався з «міста», тобто фортеці з потужними фортифікаційними спорудами, які в основному повторювали рельєф місцевості, і чотирьох форштадтів - передмість: Білополівки. Веригіна, Усівки і Червоної Гірки. Зовнішня лінія міських укріплень з брустверами і гарматними розкатами включала в себе не менше ніж 12 веж (в тому числі і над міськими воротами) і мала протяжність близько 2300 метрів.

Головна Мостова або Стара вулиця пересікала фортецю з заходу на схід від київських до московських воріт. Мостову вулицю пересікало близько шести поперечних вулиць серед яких виділялась головна - Путивльська, яка проходила від білополівських до путивльських воріт. На перетині двох головних вулиць знаходилась велика центральна площа, в середині якої розташовувались культові споруди, в південній частині урядові і громадські будинки, в північній – базар. Центральна площа від Мостової вулиці відділялась торговими (крамними) рядами. Міські квартали мали форму неправильних багатокутників. Південніше Мостової вулиці, на мисі, розташовувався ансамбль Дівочого монастиря. Біля входу, поблизу Михайлівських воріт, де його північна частина різко повертала із заходу на північ, стояла Михайлівська церква. Найвищі споруди міста чудово проглядались з усіх доріг, які вели до нього.

Вся ця чудова й своєрідна забудова Глухова за лічені години була знищена пожежею 23 травня 1748 року. Згоріло 275 будинків, торгові ряди, декілька шкіл і госпіталів. Після пожежі гетьманський двір на старому місці не відновлювався. Пожежі були лихом для міста. З 1729 по 1784 рік вони вісім разів знищували значну частину міських і приміських будівель...

Указом Сенату від 28 червня 1748 року передбачалось вперше в Україні відбудувати місто за єдиним регулярним планом з прямими вулицями шириною в 8, і провулками шириною в 5 сажнів. Велика московська дорога і заміські дороги повинні були мати таку ж ширину. План Глухова розробили відомі архітектори Іван Стахеєвич Мергасов (1710-?) і Андрій Васильович Квасов (до 1720 – після 1777); вони керували і його забудовою.

Архітектор А.Квасов розробив проект гетьманських «Палат італійської архітектури» в стилі бароко. Будівництво палацу продовжувалось досить довго – з 1749 по 1757 рік. Будинок палацу, з придворною церквою Захарія і Єлизавети, знаходився на невеликому підвищенні за Ярмарковою площею по дорозі на Київ. Для будівництва палацу і виконання інших будівельних робіт гетьман К.Розумовський створив нову адміністративну структуру на чолі з А.Квасовим «Експедицію Глухівського і Батуринського строєнія». Палац, хоча і дерев’яний, не повинен був поступатися петербурзьким і московським. Його зразком служив спроектований Растреллі палац у Перові.

Майже завершений будинок палацу не сподобався перебірливому смаку К.Розумовського, про що він писав у 1757 році канцлеру М. Воронцову: «Гнусне місце глухівське, на котрому я побудувався вже було і немало, і при тому по сирості, низькості і болотистій землі майже вся дерев'яна будівля, невчасно збудована і скороспішно худими теслями... до того мене напослідок привели, що єдино для здоров'я, котре будинок мій глухівський вельми пошкодує, вимушений теперішнього літа зачати кам'яний будинок у Батурині». І все ж скаргам гетьмана на невлаштоване життя у Глухові не треба надавати надто серйо­зного значення. При його палаці був розбитий англійський парк з озерами й басейнами, поруч знаходився палац його радника генерала Теплова, пансіон для дітей «Малоросійського шляхет­ства» і будинки іншого призначення.

Мінер інженерного корпусу Юхим (Ефим) Наумов у тогочасних архітектурно-художніх формах побудував Московські, Путивльські і, можливо, Київські дерев'яні ворота, а також декілька мостів. Основні міські вулиці були випрямлені і замість дерев'яних ко­лод замощені каменем. На них піднялись будинки Генеральної Канцелярії, козацької старшини, чиновників, купців; з'явились пансіони і кав'ярні. Багато будинків зводилось за проектами і під керівництвом талановитого архітектора Максима Мостипанова (Мосціпанова), котрий у 1766 році на кошти, виділені Малоросійською коле­гією, навчався у майстерні А.Квасова і в знаменитого Василя Івановича Баженова (1737-1799)

За планом інженер-підполковника Даніїла де Боскета (1703 – після 1761) земляний вал навкруги міста, бастіони, равеліни і редути були значно виправлені і укріплені. Вздовж західних ділянок валу розширилась і активно розвивалася промислова зона. В ній знаходились: завод для випалювання вапна, цегельні заводи, сукновальні, бані, водяні млини. На млинарній греблі, що з'єднувала все місто з Веригином і Усівкою, механіком Гіршманом у 1770 році був побудова­ний млин на дві поставки. Вапнякові печі знаходились у яру перед Білополівськими воротами. Ковалі працювали на виїздах з міста — вздовж доріг на Москву — біля Вознесенського кладовища і на Веригині — біля розгалуження доріг на Київ і Конотоп. Високоякісна глина, яка видобувалася в околицях міста, вижалась кращою в Росії і вивозилась до багатьох фарфоривих заводів.

Андрій Квасов сформував першу українську школу архітектури, котру умовно можна назвати Глухівською. Одночасно він керував створенням генерального плану С.-Петербурга (1763-1769 рр.), працював над проектами планування Казані, Твері, Астрахані, Харкова У 1766 р. Квасов створив проект і роз­почав зведення будинку Малоросійської колегії. У розробці про­екту зокрема внутрішнього оформлення будівлі, взяв участь учень Квасова архітектор Федір Федорович Савич. Будинок знаходився на пра­вому боці головної вулиці, яка йшла від Київських воріт (тепер вулиця Києво-Московська). Він складався із центральної частини довжиною 113 метрів і двох бокових — довжиною 49 і шириною 15 метрів кожна. В ньому нараховувалось 250 кімнат. Вдало поєднуючи архітектуру класицизму і бароко, споруда справляла величезне враження, її називали восьмим чудом світу.

Найбільш повний художній опис зовнішнього вигляду Мало­російської колегії дав уродженець містечка Вороніж Глухівського повіту видатний український письменник, історик, фолькло­рист і етнограф П.О.Куліш (1819-1897 рр.). У творі «Михайло Чарнишенко або Малоросія вісімдесят років тому» він писав «Над глибокими нішами, в яких поважно розставлені були ве­личезні Міневри, Феміди, Марси, стародавні оратори и філосо­фи по сусідству з вусатими гетьманами в довгих жупанах і широких горностаєвих мантіях, красувались в різноманітних гру­пах малоросійські військові клейноди, перемішані з купідоновими луками і колчанами, з лірами Аполона і Меркурійовими жезлами В інших місцях — стародавні мечі з пташиною голів­кою на держалні, довгі мушкети та бойові клепи козацькі в лаврах стояли обіч із грецькою арфою, бичачою головою та тризубцем Нептуна, заквітчані й перевиті силою квітів, серед яких український соняшник був на першому місці. Тут нічого не було забуто: вибагливий український архітект вирішив збудувати будинок усім землякам своїм на диво й виснажив усю свою ви­нахідливість, щоб його прикрасити. Прапори, бунчуки, шаблі римські шоломи козацькі шапки, панцирі, ковші, змії, винизані гостряками булави птахи, півмісяць і зірки... квітчали капітелі колон і пілястр, оточували вікна, висіли фестонами, спліталися в гірляндах повзли по карнизу і під карнизом. Два запорожці з довгими чубами (на головному фронтоні) тримали величез­ний щит на якому був герб України — козак з усією зброєю і в заломленій набакир шапці. Все це було розташоване з та­ким смаком з такою неочікуваною сміливістю і дикою строкатістю, що не хочеться вірити, щоб чиясь голова трудилася над сортуванням цих елементів».

Проте на думку відомого знавця українського бароко Ф. Ернста, цей опис стосується будинку першої Малоросійської колегії.

Вулиця, яка проходила через арочний проїзд будинку Другої Малоросійської колегії, розділила розташовані напроти її головного фасаду квартали. Зліва від Малоросійської колегії було прокладено вулицю і побудовано паралельно їй два кор­пуси торгових рядів.

Другим видатним архітектурним творінням А.Квасова стала садово-паркова резиденція президента П.О.Рум'янцева, створена у 1767-1768 рр. Вона розташовувалась на правому березі озера Чернеча гребля. Це був перший відомий в Україні, створений на засадах класицистичної регулярності палацово-парко рий ансамбль. Найбільш відповідальні оформлювальні роботи у двоповерховому палаці з двома флігелями виконували відомі київські архітектори Іван Григорович Григорович-Барський (1713-1785) і Степан Дем’янович Ковнір (1695-1786). Вони були викликані до Глухова для виконання «під стелею штука­турної роботи із алебастру». Частина одного із палацових флі­гелів збереглася до нашого часу. До ансамблю також входили численні прибудови, церква Різдва Богородиці, яка стояла на невеликому узвишші, оранжереї, парки, басейни, канали з ук­ріпленими берегами і пристанню. Садово-паркова, резиденція була найкрасивішою частиною міста.

У будівництві і архітектурно-художньому оформленні міста брали участь також архітектори Олексій Гаврилович Яновський (1739-?), Карпо Борзаківський, італійський архітектор Антоніо Рінальді (1710-1794) і французький скульптор Рашетт Жан Домінік (1744-1809).

На форштадтах архітектурні домінанти ставились з таким розрахунком, щоб кожна частина міста мала свою висотну спо­руду За планом Глухова, складеному у вересні 1776 року, око­лиці міста прикрашали кам'яна Вознесенська церква і дерев'я­ні церкви Зійшестя Святого Духу (Білополівський форштадт), церква Покрови (Усівський форштадт), церква Всіх святих і церква Захарія і Єлизавети (Веригинський форштадт). Сто­лична і економічна міць міста дала можливість дерев'яні храми замінити мурованими. Під наглядом А.Квасова на Веригині 1779 року на місці дерев'яної почали будівництво мурованої церкви Різдва Богородиці, яке було завершене 1799 року. Та­кож на Веригині 1780 року на місці дерев'яної Всесвятської, на кладовищі зведено муровану Трьохсвятительську церкву. На Усівці 1783 року зведено муровану Покровську церкву. Десь тоді ж на Білополівці споруджено і муровану церкву Зійшестя Святого Духа.

Вулиці орієнтувались на вертикалі церковних будівель, але, оскільки вони були переважно криволінійними, на різних ді­лянках одна і та ж вулиця орієнтувалась на різні храми. Ство­рювалась взаємопов'язана і різноманітна картина міста, в якім провідну роль відігравали громадські і церковні будівлі. Ні дає можливість стверджувати, що в мистецько довершену ком­позицію міста втілювались основні засади національного містобудування.

Глухівська школа майстрів ливарної справи поповнювалась новими іменами. І.В.Горлякевич у першій половині XVIII ст. відливав гармати, які вирізнялись високою якістю і художнім оформленням. Виготовлений ним в 1737 році для міста Коропа дзвін оформлений картушами, декоративним орнаментом і витіюватим надписом. У 1749 році майстром Миколою було відлито три дзвони для Спасо-Преображенської церкви, яка будувалась. І.Чуєвський в 1761 році відлив гармату для Запорізької Січі.

Коли в 1746 році запорожці звернулись до імператриці Єлизавети Петрівни з проханням про пожалування їм артилерії, військового жалування і бойових знаків, то виявилося, що «під доглядом військової Генеральної канцелярії» цього року гармати відливались тільки у Глухові. Укріплений земляним валом артилерійський двір у Глухові розміщувався з лівого боку Шляху на Путивль. Гармати, відлиті в ньому, знаходились на озброєнні козачого війська і успішно використовувались у воєнних діях.

До традиційних ремесел додались нові. У 1737 році в місті працювали золотарі-фахівці по виготовленню виробів із золота і срібла: Олексій Чеканщик, житель Стародуба Антон Єрмолаєв і інші. У 1755 році Запорізький Кіш замовив московським майстрам срібне панікадило вагою в 5 пудів і заввишки 2 ар­шини. Панікадило було виготовлене глухівськими майстрами, які оцінили свою роботу у 3000 рублів. Все жалування Запорізького війська визначалося тоді в 4600 рублів. Запорожці писа­ли гетьману К. Розумовському, що воно обійшлось їм у «немалу силу» і прохали гетьмана надати для перевезення його із Глухова в Запорізьку Січ охорону на випадок нападу в дорозі із десяти «оружних козаків». За твердженням історика мис­тецтва В. Г. Пуцька, Глухів також був місцем роботи умілих інтролігаторів. Декотрі їх твори за своїм квалітетом подібні Київським. Ще й до недавнього часу зустрічались їх кліше, по­дібні до києво-печерських.

Місто було і своєрідною сільськогосподарською лабораторією. У ньому вперше в Україні розпочалося вирощування нової цінної культури - коноплі. Із С-Петербурга до Глухова влітку 1765 року було прислано інструкцію про вирощування «земляних яблук», а восени надіслано 12 пудів їх для посадки. Ніхто із глухівчан не знав способів зберігання картоплі, і 10 пудів її замерзло взимку в казенному льосі. З настанням весни залишки картоплі були роздані місцевим жителям, які виявили до неї великий інтерес. У 1766 році вони виростили перший врожай, і нова культура одержала широке розповсюдження. У справах «Гетьманського уряду» і другої Малоросійської колегії Центрального державного історичного архіву України також зберігаються відомості про розвиток шовківництва і виноградарства в українських землях.

Глухів став важливим торговельним центром. Тут торгували хлібом, сіллю, рибою, м'ясом, конопляним маслом і багатьма іншими продуктами. Приїжджі купці продавали шовкові і суконні тканини, пушнину, папір, фарфор, вина. Щорічно влаштовувалось три ярмарки, на які приїздили купці з красним крамом із Чернігова Ніжина, Путивля, Вороніжа, Коропа, Миргорода. Гадяча, Севська, Стародуба та інших міст, із закордону.

Надзвичайно велика роль Глухова у розвитку музичної культури України і Росії. У XVIII ст. це був, без усякого пере­більшення, один із провідних музичних центрів Європи. Коли виникла потреба у спеціалізованому навчальному закладі музичного профілю, то його було створено саме в Глухові, хоча, здавалося б, що кращі умови для цього у Києві, Чернігові або Переяславі, де в Академії і колегіумах викладались музичні дисципліни. У відповідності до імператорського указу від 1729 року стараннями гетьмана Данила Апостола почала діяти співацька школа.

В ній готувались співаки для придворної співацької капели. Гетьман доручив глухівському бурмістру Никифору Шолупині очолити роботу з налагодження належного виконання функціональних обов'язків вчителями співів з місцевих дячків і священників. Генеральний обозний. Я.Лизогуб стежив за забезпеченням матеріальних потреб школи і учнів, які жили в підготовленому для них житловому будинку («північному палаці»). Використовуючи досвід співацького навчання в Михай­лівській і Миколаївській церквах, де навчались Г.Кандибін, який співав у хорі Катерини Іоанівни (1728-1731 рр.), Іскус та Рубановський - співаки придворного хору до 1730 року, гетьману допомагала місцеві священики, особливо Олексій Софронович. У квітні 1730 року підготовлених школою перших півчих було забезпечено всім необхідним і відправлено до Москви.

Указом 1738 року школу було перетворено в музично-співацьку. Щорічно двадцять відібраних по всіх полках малолітніх і дорослих учнів Протягом одного-двох років навчались у школі, де засвоювали «київський» і «партесний» спів, нотну грамоту, гру на скрипці, бандурі і цимбалах, спів в чотирьохголосному  хорі. Штат викладачів складався із досвідченого регента і двох музичних педагогів із числа іноземців. Учні співали у хорі Миколаївської церкви, в обов'язковому порядку відвідували хорові і симфонічні концерти, спектаклі та інші вистави, які да­валися в резиденції гетьманів. Десять із них після закінчен­ня школи направлялись до С-Петербурга. Сім'ї хористів звільнялись від оподаткування. З набору 1739 року одинадцять учнів у 1741 році виїхали до С-Петербурга.

У Глухові народились і одержали початкову музичну освіту в музично-співацькій школі відомі діячі світової культури, засновники хорового співу, видатні українські композитори М.С.Березовський та Д.С.Бортнянський. За деякими даними, в школі навчалися відомий діяч української культури, бандурист Григорій Михайлович Любисток і майбутній знаменитий український філософ і поет Григорій Савич Сковорода. Закінчивши в 1732 році школу, Брилевський і Новицький служили у російській дипломатичній місії в Потсдамі.

Максим Созонтович Березовський (1745-1777, світлини) народився у 1745 році у Глухові. Навчався у Київській академії, співав у придворній співацькій капелі, італійській опері в Оранієнбаумі. У 1765-1774 роках удосконалювався як музикант і співак в Болонській філармонічній ака­демії, був удостоєний звання академіка-композитора. Його ім'я золотими літерами сяє на стіні Болонської академії поруч з ім'ям Моцарта, Березовський - автор опери «Демофонт», де­кількох духовних концертів, які є видатними зразками хорового мистецтва XVIII ст. Не витримавши зневаги до свого таланту у чужому для нього С-Петербурзі, композитор помер в 1777 році у злиднях і забутті. Відео.

1995 року в Глухові було встановлено пам'ятник композитору (скульптор — Інна Коломієць).

Дмитро Степанович Бортнянський (1751-1825) народився у 1751 році. Співав і навчався теорії музики в придворній співацькій капелі. З 1769 по 1779 рік жив за кордоном, поставив в Італії три свої опери: «Креонт», «Алкид», «Квінт Фабій». Після повернення до Росії Бортнян­ський став капельмейстером при царському дворі, а потім ди­ректором придворної співацької капели. У цей час він пише не тільки духовну музику. Ним створені опери «Свято сеньйора», «Сокіл», «Син-суперник або Сучасна стратоніка», концертні увертюри, симфонії, сонати, романси. Він автор військово-патріотичної кантати «Співець у стані російських воїнів» і «Пісні ратника» на слова В.А.Жуковського. Поряд з М.С.Березовським створив новий тип хорового концерту. Помер Бортнянський у зеніті слави в 1825 році у С-Петербурзі. Єдиний па­м'ятник йому знаходиться у Нью-Йорку, в соборі Святого Іоанна, де встановлені скульптурні зображення дванадцяти компози­торів - засновників духовної музики в країнах Європи. Ба­рельєфне зображення Бортнянського можна знайти серед видат­них осіб на пам'ятнику «1000-ліття Русі» у російському місті Новгороді. 

Світлини

Відео

Оперні твори Дмитра Бортнянського
Арія Жанетти з опери «Сокіл»
Виконує Соломія Голяк
Арія Ельвіри з опери «Сокіл»
Виконує Оксана Петрикова фрагменти композицій Д.Бортнянського концерт «Да воскреснет Бог» (файл) виконує хор студентів КНУКіМ танок фурій з опери "Алкід" (файл)

Майже за сорок вісім років плідної роботи музично-співацька школа підготувала більше 300 хористів для придворної співаць­кої капели. Серед її викладачів і випускників були відомий регент Ф.Яворський (Яворівський), регент К.Іванов, півчі А. Васильєв, Г. Данилов, Ю. Кричевський, П. Федоров, П. Русакович, Ф.Петров і інші.

У XVII ст. Глухів стан театральною столицею України. 7 квітня 1730 року в будинку Івана Михайловича Миклашевського відбулася перша те­атральна вистава першого українського аматорського театру. За гетьмана К.Розумовського у столиці з'являється перший професійний театр західного зразка в Україні. Театр працював у палаці гетьмана, мав хорову капелу, оркестр, балетну і теат­ральні трупи. На сцені театру ставились твори Есхіла, Шекспіра, Мольєра п'єси російських і українських авторів, балети «Венера і Адоніс», «Алоїза» та інші. Декорації для спектаклів готував видатний український художник Григорій Андрійович Стеценко (1710-1781). У бібліотеці Розумовських нараховувалось більше 2300 творів оперно-симфонічної і камерно-інструментальної музики.

Очолювали хорову капелу театру талановиті музиканти К.Юзефович і А.Рачинський. З великим успіхом вона виступала не тільки в Глухові, але і в інших містах. Тут лунали голоси обдарованих співаків – М.Полторацького, Г.Головні, Р.Богдановича, П.Марченка, Г.Марцінкевича, В.Іванова, С.Котляревського, К.Роговського, В.Харченка, одного з кращих співаків Запорізької Січі Г.Бєлгородського. В оркестрі грали видатні представники італійської школи – Себастьян Гейка, Йозеф Генуара, Вінцеслав Лоренцо. Відомі імена і українських музикантів - Іллі Колеснічевського, Григорія Коріневського, Степана Міклушинського.

Глухівський театр перетворився у важливий осередок демократичної театральної культури в Україні. Виховані тут таланти сяяли на великих сценах багатьох країн.