Глосарій

АБСОЛЮТИЗМ (в перекладі з лат. «безумовний», «необмежений») − форма правління, що характеризується неподільною концентрацією влади в руках однієї особи чи органу, які діють без будь-якого контролю.

АБСОЛЮТНА МОНАРХІЯ − необмежена, неподільна, самодержавна верховна влада однієї особи − монарха (від грецьк. «один»): еміра, шаха, короля, царя, імператора. Царська Росія пройшла шлях від класово-станової (у ХVІ-ХVШ ст.) до абсолютної монархії (самодержавства) у ХVIII – на початку XX ст. Самодержавна влада одного правителя була несумісна з демократичним козацьким устроєм в Україні, і тому в другій половині ХVІІІ ст. Україна в складі Росії втратила свою автономію.

АВТОНОМІЯ (від грецьк. «сам» і «закон») − форма самоврядування в адміністративній сфері. Залежно від цілей і завдань, які вирішуються за допомогою автономії, розрізняють національну, територіальну, національно-територіальну, культурну та інші різновиди автономії.

АГРЕСІЯ (в перекладі з лат. − «напад») − застосування державою чи групою держав сили проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності іншої держави (народу, нації). Агресія вважається найтяжчим міжнародним злочином безпеки людства.

АРТЕФАКТИ – будь-які предмети, явно оброблені чи змінені людьми.

АРХЕОЛОГІЯ − наука про минуле, яка займається вивченням матеріальних: залишків діяльності людей, переважно на підставі розкопок.

АРХЕОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА – група споріднених пам'яток (поселення, поховання, оборонні споруди та ін.), які належать до однієї історичної епохи, займають певну територію, характеризують життя окремого етносу або етнічної спільності людей.

АСИМІЛЯЦІЯ (від лат. assimilatio – уподібнення) – злиття етносів, з якого один з них засвоює чужу культуру і повністю втрачає свою.

БАТУРИН − місто на р. Сейм у Чернігівській області, під час Хмельниччини сотенне містечко Батуринської сотні Стародубського полку. У 1669-1708 рр. − резиденція гетьманів Лівобережної України (Д. Многогрішного, І. Самойловича, І. Мазепи). 1663 р. підписано Батуринські статті; 1708 р. − московські війська під командуванням О. Меншикова захопили і зруйнували місто, знищили його населення – жінок, дітей, пристарілих, козацьку старшину розіп’яли на хрестах. 1750-1764 рр. − резиденція гетьмана К. Розумовського. Цінні пам’ятки: палац К. Розумовського, парк і будинок В. Кочубея.

БЕРЕЗНЕВІ СТАТТІ 1654 р. (Статті Богдана Хмельницького) − договірні умови, що визначали правове й політичне становище Козацької держави (Війська Запорозького) під протекторатом московського царя; укладені в результаті переговорів козацького посольства з московським урядом 13-27.03 (23. 03-6. 04). Військо Запорозьке зберігало широке самоврядування, встановлювався 60-тисячний козацький реєстр, збір податків на користь царської скарбниці доручався гетьманським урядовцям, встановлювалися розміри платні козакам і старшині, московський уряд обіцяв розпочати війну проти Польщі, гетьман був зобов’язаний повідомляти царя про свої зовнішні контакти і не вступати без його дозволу в переговори з польським королем і турецьким султаном. Статтями й окремими царськими указами підтверджувалися права, привілеї та вольності Війська Запорозького, української шляхти, духовенства.

БЕРЕСТЕЙСЬКА УНІЯ 1596 р. − церковно-історична подія, яка відбулася в умовах глибокої кризи в українській церкві другої половини XVI ст., − об’єднання руської православної церкви з католицькою в Речі Посполитій, проголошене на церковному соборі в Бересті (Бресті в Білорусії).

На єпископських з’їздах 1590-1594 рр. складалися плани щодо зв’язків з Римом. 22.06.1595 р. усі дев’ять ієрархів підписали листа до Папи Римського, вислали повноважну делегацію, яка склала сповідання віри. 23.12.1595 р. Папа Климентій VШ затвердив унію. Проти неї виступила православна шляхта і міщанство на чолі з князем Костянтином Острозьким. Для налагодження спору і для її затвердження 16-20 жовтня 1596 р. було скликано собор у Бересті. Він 18 жовтня розколовся на дві групи (на два собори − уніатський і православний) − за і проти об’єднання з Римом. Собор прихильників унії, де була більшість ієрархів (митрополит і п’ять єпископів з частиною духовенства), затвердив це об'єднання і повідомив народ. Відповідний універсал з цього приводу видав і польський король.

Берестейська унія і опозиція проти неї розкололи українську церкву та народ і викликали тривалу внутрішню боротьбу. Розлом поглиблювався в процесі боротьби з Польщею та переговорів з Москвою (1654 р.). У ХVІІ ст. уніфікаційний процес на користь католицизму охопив Правобережжя, Галичину і Карпатську Україну, царизм же український католицизм заборонив.

БУДДИЗМ − одна з великих світових релігій, що розвинулась з етикофілософської системи Будда (V ст. до н.е.) на терені Індії, сформувалась на ґрунті місцевих релігій. Буддизм вимагає дотримання морального закону як шляху визволення душі з коловороту втілень і досягнення нірвани. Головні напрямки: гінаяна і магаяна. Буддизм був привнесений до Китаю (чаньбуддизм), Кореї, Японії (дзен), є буддизм тибетський (ламаїзм), буддизм у Південно-Східній Азії.

БУЛАВА − один із козацьких клейнодів (у реєстровому козацькому війську), оздоблений гербом, прикрашений прізвищем або вензелем власника, − символів найвищої гетьманської влади, яку врочисто вручали кожному новообраному гетьману; козацьких отаманів в Україні XVI-XVIII ст., а також турецьких пашів.

БУНЧУК − військова регалія, важливий атрибут гетьманської влади, жезл у козацькому війську, який мав вигляд палиці з кулькою зверху, від якої звисали довгі пасма кінського волосся та дві срібні китиці.

БУРГОМІСТР – вищий виборний урядовець в містах, які мали Магдебурзьке право.

ВАСАЛІТЕТ (в пер. з лат. − «слуга») − система відносин в середні віки в Західній Європі особистої залежності одних феодалів-васалів від інших (сеньйорів). На цій основі вибудовувалася феодальна ієрархія. На своєрідних заходах − васальній залежності − Україна уклала військово-політичний союз з Московією 1654 р. (Переяславська угода, «Березневі статті» Б. Хмельницького). Богдан Хмельницький і його соратники щиро вірили в те, що союз з Московією 1654 р. – двостороння угода між сюзереном (Московською державою) і васалом (Україною). Але швидко «Березневі статті» стали порушуватися. Московський цар у 1656 р. порушив домовленості з Україною, зрадивши її, уклавши Віленське перемир’я з Польщею.

ВЕЛИКИЙ КОРОННИЙ ГЕТЬМАН – командувач польського війська, військовий міністр Польщі.

ВЕЛИКОДЕРЖАВНИЙ ШОВІНІЗМ − ідеологія і політика пануючих націй у багатонаціональних державах, спрямовані на пригнічення і поневолення інших націй. Великодержавний шовінізм виявляється: а) у політиці неоколоніалізму; б) в насадженні розбрату між народами; в) цькуванні пригноблених націй; г) у расизмі.

ВИБОРИ − демократичний спосіб формування та функціонування органів державної влади, уособлення представницької демократії. Вибори – це масова кампанія, широкий комплекс заходів та процедур щодо формування керівних органів у державі.

«ВИВІД ПРАВ УКРАЇНИ» − історичний документ, який є політичним меморіалом гетьмана Пилипа Орлика, написаний у 1712 р. і присвячений охороні національно-державних прав українського народу. На основі великої кількості фактів П. Орлик показує, що Україна з часів Б. Хмельницького є вільним, незалежним князівством, стани якого вільно обирали гетьманів згідно своїм уподобанням, але сусідні держави Московія, Польща) часто з цим не рахувалися і робили все, щоб Україна була залежною від них. Орлик цей документ писав для європейських держав, показуючи їм особливість української історії, зокрема її політичного влаштування, відмінність його від московської самодержавно-деспотичної системи і від польської монархії.

ВІЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ: 1) офіційна назва Запорозької Січі та її збройних сил у ХVІ-ХVШ ст. (Військо Запорозьке низове); 2) офіційна назва реєстрового козацького війська в Речі Посполитій з кінця ХVІ ст.: (Військо Запорозьке низове реєстрове); 3) одна з назв Козацької держави ХVІІ-ХVІІІ ст. та її збройних сил.

ВОЄВОДА – представник царського уряду на місцях. У Слобідській Україні воєводи як правителі міста існували з початку заселення краю і впродовж XVIII ст. Офіційно головним обов'язком воєвод була військова оборона від нападів татар, догляд за фортецею і нагляд за російськими служилими людьми. Фактично, влада воєвод була значно ширшою: вони були представниками царизму в Україні і втручалися в політичне та адміністративне життя, що нерідко призводило до суперечок з козацькими полковниками. Найстаршими були білгородські воєводи: від них залежали й слобідські полковники, вони стверджували полковничі вибори у Слобожанщині, пропонували своїх кандидатів.

ГАЙДАМАК (або ГАЙДАМАКА − від тюрк. «неспокійна, бунтівлива людина») − учасник визвольного руху (переважно селянин) проти польської шляхти (назва «гайдамака» вперше зустрічається в 1712 р., нею охрестиш: представників народних рухів польські письменники кінця ХVШ ст.), український повстанець-месник на Правобережній Україні. Отже, гайдамаччина, таким чином, − стихійні народні заворушення на соціальному грунті у ХVШ ст. на Правобережній Україні проти панування Речі Посполитої у 1734-1738, 1749-1750 та 1768 роках (останнє відоме під назвою «Коліївщина» − від слова «кол (кіл)», якими були озброєні повстанці). Його визначні ватажки − Максим Залізняк та Іван Гонта.

Гайдамацький рух охопив Київщину, Поділля, Карпати. Правда, повстанці гайдамаками, коліями називались лише на Київщині, український народ на Поділлі називав їх дейнеками (левенцями), у Карпатах − опришками. Найславнішим із усіх опришків, ім’я якого залишило глибокий слід у народній поезії, був Олекса Довбуш; він виступив на історичній арені під кінець 30-х років ХVІ-ХVII ст.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ БУНЧУЖНИЙ − виборча особа при гетьмані в Україні XVI-XVIII ст.; вища категорія військового товариства. Головний обов’язок Генерального бунчужного − берегти і захищати у походах та битвах гетьманський бунчук. У мирний час виконував дипломатичні та ревізійні доручення гетьмана.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ ОБОЗНИЙ − один із вищих чинів в українському козацькому війську, член генеральної старшини, що відав обозом та артилерією. Під час військових походів, як правило, виконував функції наказного гетьмана.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ ОСАВУЛ − один із вищих чинів в українському козацькому війську. В Українській державі другої половини XVI-XVIII ст. виконував функції ведення козацьких реєстрів, спорядження військових оглядів, командування окремими підрозділами під час походів; командування охотницькими (найманими) полками тощо. На цій посаді перебувало, як правило, двоє осіб. До основних функцій належали також урядові доручення судового, поліційно-охоронного та дипломатичного характеру.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ ПИСАР − член генеральної старшини, один із вищих цивільних урядовців в Українській державі другої половини XVII-XVIII ст. У віданні Генерального писаря була Генеральна військова канцелярія, в якій зберігалися найважливіші державні документи − дипломатичне й таємне листування, матеріали старшинських рад тощо.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ ХОРУНЖИЙ − один із вищих чинів в українському козацькому війську. Його основна функція − охорона прапора козацького війська. Виконував також різні доручення гетьмана, старшинської ради, пізніше − розпорядження Малоросійської колегії, пов’язані головним чином із судовою та адміністративно-військовою діяльністю.

ГЕТЬМАН - (в пер. з польок. − «начальник») в Україні ХVІ – першої полов. ХУІІ ст. − керівник реєстрових козаків; з 1648 р. − голова України і командуючий козацьким військом; з 1657 р. − гетьмани Правобережної України (до 1704 р.) і гетьмани Лівобережної України; з 1708 р. гетьман, що призначався царським урядом; у 1722-1727 і 1734-1750 рр. гетьмани не призначалися, а у 1764 р. були скасовані.

ГЕТЬМАНЩИНА − напівофіційна назва значної території України, де з середини XVII ст. (з 1667 р. по 1764 р.) поширювалася влада гетьманського уряду (нинішнє Поділля, Київщина, Чернігівщина, частина Полтавщини та Сумщини). Це поняття означало суспільно-політичний лад, територію. Після «Вічного миру» 1686 р. між Росією та Річчю Посполитою термін «Гетьманщина» вживався щодо всієї Лівобережної України разом із Києвом.

У 1667-1764 рр. Гетьманщина входила до складу Російської імперії на договірних началах, які визначали автономні політичне, правове, фінансове і військове становища України, та перебувала в умовах Московської централістичної політики. Згідно з цим державним договором, зберігалися військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом, а також збройні сили − козацтво. Гетьманщина поділялася на десять полків.

Характерною рисою ментальності українця з Гетьманщини середини ХVІІІ ст. була любов до науки, прагнення здобути освіту, яка цінувалась «паче золота і срібла». Молодь Лівобережжя, переборюючи всілякі труднощі, йшла вчитися.

Проте, у 60-ті роки ХVІІ ст. розпочався наступ на автономію, особливо посилився він у період царювання Петра І. Після скасування інституту гетьманства (у 1764 р.), а на початку 80-х років і полкового адміністративного територіального устрою, назва «Гетьманщина» стала вживатися лише як науково-історичний термін. Останній оплот автономії, волі і демократії, національної незалежності і притулку всіх утікачів від кріпацтва – Запорозька Січ − була захоплена й зруйнована у 1775 р.

ДЕПОРТАЦІЯ − примусове виселення з місця постійного проживання осіб унаслідок адміністративного або судового рішення. В Україні набула поширення з кінця XVII ст. Депортації піддавалися небажані царизмові гетьмани, кошові отамани, непокірні козаки та селяни, демократичні діячі.

ДИДАСКЛ – вчитель.

ЕКСТРАТ ПРО СЛОБІДСЬКІ ПОЛКИ («ЭКСТРАТ О СЛОБОДСКИХ ПОЛКАХ») – складений 1734 р. на вимогу Державного кабінету і Сенату Російської імперії на підставі матеріалів Розрядного архіву. Це збірка перших документальних відомостей про заселення Слобожанщини.

ЕПІГРАФІЧНІ ПАМ’ЯТКИ – давні надписи на твердих матеріалах – на якихось речах, на стінах будинків та храмів, на камінні та на уламках кераміки. Також будь-які давні надписи, що знаходять під час археологічних розкопок.

ЕТНІЧНІСТЬ – сукупність специфічних спільних ознак у вигляді традиційних цінностей і вірувань, норм життєдіяльності, усвідомлення індивідуальної чи групової спорідненості, прагнення зберегти свої ендогамність та ідентичність, які забезпечують розуміння внутрішньої єдності етнічної групи та її відмінності від інших спільнот.

ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ (1776-1828 рр.) − нова Січ, створена частиною колишніх запорозьких козаків після ліквідації Запорозької Січі (1775 р.) в турецьких володіннях у гирлі Дунаю в Добробуджі. Становище козаків у Туреччині було тяжким. Вони повинні були брати участь у війнах на боці Османської імперії. 18 травня 1828 р. їм було дозволено повернутись на батьківщину, так як у 1828 р. під час російсько-турецької війни частина козаків на чолі з кошовим Й. Гладким перейшла на бік росіян, після чого турки ліквідували Задунайську Січ, а з козаків Гладкого було сформовано Азовське козацьке військо.

ЗАПОРОЗЬКА СІЧ (ХVІ-ХVШ ст.) − укріплений козацький табір, місто-фортеця на островах за дніпровськими порогами, що виник у середині XVI ст. Запорозька Січ ділилася на адміністративні одиниці − паланки, військово – на 38 куренів У ролі вищої законодавчої влади виступала загальновійськова Рада, тобто всі козаки табору. Виконавча влада належала кошовому отаманові. Його помічниками були суддя, осавул, писар, курінні отамани.

Заснування її пов’язують з діяльністю Д. Вишневенького (Байди), який у 1552-1158 рр. об’єднав козаків, збудував замок на острові Мала Хортиця на Дніпрі, можливо, уже існуючий у 30-х роках ХVІ ст.

Особи, які мали найвищі військові чини та виборні посади в українському козацькому війську, входили і до генеральної старшини. Козацькій старшині, яка, в свою чергу, поділялась на полкову та сотенну, у війську належало адміністративне й військове керівництво. Січ мала свої збройні сили — запорізьке військо (Військо Запорозьке низове). Під її контролем перебувала значна територія. Формально Запорозька Січ визнавала зверхність польського короля, згодом (з 1654 р.) − московського царя, кримського хана і турецького султана (1711-1734), а фактично здебільшого проводила незалежну політику, вела боротьбу з татарами і турками, була базою козацьких повстань ХVІХVП ст. Їй належить провідне місце у народно-визвольних війнах проти Польщі у першій половині XVII ст. У 1648 р. на Запорозькій Січі почалася війна українського народу на чолі з Б. Хмельницьким проти польського поневолення. Ця війна мала визвольний характер. Становище було ускладнене діями із зовні − нападами татаро-турецьких військ. Козаки у цих війнах, які їм довелось вести одночасно з іншими ворогами, виявляли неабиякі мужність та героїзм. Під час воєнних дій козаки міняли місце свого знаходження. Табір розташовувався у різних місцевостях: Хортицькій, Томаківській (до 1593 р), Базавлуцькій (1593-1638 рр.), Микитинській (1638-1652 рр.), Чортомлицькій (1652-1709 рр.), Кам’янській (1709-1711 рр.), Олешківській (1711-1734 рр.), Ново-Січській (1734-1775 рр.). З часів Хмельниччини (1648-1657 рр.) займала автономне становище в Козацькій державі (до 1709 р.)

За умовами Андрусівського перемир’я (1667 р.) над Січчю було встановлено владу Московії спільно з Польщею. Через 22 роки по закінченні так званого «Вічного миру» Січ було підпорядковано владі Москви. У 1709 р. Петро І наказав її зруйнувати. За наказом Катерини II у 1775 р. Січ була повністю зруйнована. Згодом запорізькі козаки створили Задунайську Січ та Бузьке козацьке військо.

ІГУМЕН − настоятель (управитель) монастиря у православній церкві. Настоятелі великих монастирів називались архимандритами.

ІЗЮМСЬКИЙ ШЛЯХ – одне з розгалужень Муравського шляху. Починався у верхів'ях річці Орелі, перетинав Ізюмський брід (звідси назва) на Сіверському Дінці, далі йшов уздовж правого берега Осколу і в межиріччі верхів'їв Псла, Ворскли, Сіверського Дінця й Осколу знову виходив на Муравський шлях.

ІЄРОМОНАХ – священик-чернець.

ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА − різноманітні групи писемних і різних інших матеріалів, що містять відомості з історії країн і народів: літописи загальноруські і місцеві (історико-літературні твори XI та наступних століть), хроніки і хронографи (західно- та східноєвропейські і східні твори з всесвітньої історії) княжі і приватні акти, берестяні грамоти (послання і ділові документи, написані на бересті), сфрагістичні (князівські печатки) та епіграфічні (написи на камені, стінах, дереві) матеріали, геральдика, нумізматика, археологічні предмети, дані історичної географії і демографії, церковні папери, рукописи, різноманітна література, твори мистецтва. До історичних джерел також відносяться сліди життя і людської діяльності в минулому, передані в усній традиції, мові, звичаях і праці.

ІСЛАМ − монотеїстична релігія, творцем якої був Мугаммад (VП ст.); першими її прийняли арабські кочові племена Аравійського півострова. Іслам виходить з традицій юдаїзму і християнства, визнає Аллаха єдиним Богом, проголошує віру в страшний суд і кару й нагороду після смерті. Засади ісламу викладені в Корані та суні (традиції Мугаммада).

ІСТОРИЧНІ НАЙМЕНУВАННЯ − антропоніми (власні імена та прізвища людей), гідроніми (назви водоймищ: річок, озер, морів), етноніми (назви племен і народів), ойконіми (назви населених пунктів), ороніми (назви гір, висот, ярів і впадин), хороніми (назви країн і країв), топоніми (географічні назви).

ІСТОРІЯ (від грецьк. «розповідь про минуле, про те, що узнали») 1) процес розвитку природи і суспільства; 2) комплекс суспільних наук (історична наука), які вивчають минуле в усій його конкретності і різноманітності.

ІСТОРІОГРАФІЯ − опис історичного минулого, історична письмова доповідь; сукупність історичних праць, що стосуються певного періоду історії, регіону або проблеми; історія історіографії, що сягає початків письма (Єгипет, Месопотамія, Китай), займається напрямками, історичним школами.

«ІСТОРІЯ РУСІВ» − видатний твір невідомого автора, історичний і політичний, реалістичний, але і легендарний, навіть романтичний, який з’явився, очевидно, до 90-х рр. ХVІІІ ст., за думкою інших − дата його написання − початок XIX ст. Він дає картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини ХVІІІ ст. (до 1769 р.).

Головна думка − природне моральне і історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток. Боротьба українського народу за визволення − основний зміст книги. Багато уваги приділено Козаччині, Хмельниччині, Гетьманщині. Взагалі ж автор писав швидше за все не історію України, а своє бачення цієї історії. ;а авторським задумом «Історія Русів» поділяється на 2 періоди: до татарської і навали (коротко) і після неї (докладно).

Центральна фігура трактату − Богдан Хмельницький, якого автор дуже поважає і вважає великим політиком. У переказі вітчизняної історії багато суб’єктивного, не в усьому точка зору автора узгоджується з пізнішою історіографією.

«Історія Русів» − це перша своєрідна політична історія України. Цей політичний памфлет характеризується не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотизмом, йому притаманні й тенденційність, недостатня документальна обґрунтованість тверджень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість дат, кількості військ, числа загиблих тощо).

КАЛЬМІУСЬКИЙ ШЛЯХ (КАЛЬМІУСЬКА САКМА) – одне з розгалужень Муравського шляху, яким користувалися кримські й ногайські татари для розбійних нападів на Слобідську Україну та Російську державу в XVI - на початку XVIII ст.

КАТЕХІЗИС – короткий виклад (у формі запитань та відповідей) догматів християнського віровчення.

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ − навчальний заклад, започаткований Київською братською школою (1615) і лаврською школою, 1631 р. київським митрополитом Петром Могилою, який злився 1632 р. в Києво-Могилянську колегію. Царськими указами 1694 і 1701 років було визначено статус академії як провідного культурно-освітнього центру. Курс навчання тривав 12 років. В академії працювали видатні професори: І. Гізель, Ф. Прокопович, С. Яворський. Серед вихованців − С. Полоцький, І. Самойлович, Г. Сковорода. Академія не готувала молодь до професійної діяльності (за винятком священицької), зате давала високу освіту, формуючи культурологічний прошарок, на якому виростала українська культура XVIII ст. З кінця XVIII ст. Академія поступово втрачає свою провідну роль, зазнає русифікаторського тиску. У 1817 р. закрита. Її функції перебрали Київська духовна академія (1819) та Київський університет (1834 р.).

КИЇВ − столиця України. Місто, яке, за археологічними даними, виникло у другій половині V ст. - на поч. VІ століття. Це одне з найстаріших слов’янських міст, одне з найбільших у Європі, історія якого налічує 15 століть. З IX ст. Київ − політичний, торговий і культурний центр Русі.

Центр Київського намісництва у 1782 р., а після приєднання Правобережної України до Росії − центр Київської губернії (1797 р.).

КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА ХVІІ-ХVІІІ ст. (ВІЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ, ГЕТЬМАНЩИНА) − українська держава, що утворилася під час Хмельниччини 1648-1657 рр. Спершу охоплювала Київщину, Чернігівщину, Брацлавщину, частину Волині. Провідна верства − козацтво, згодом утвердилася старшинська олігархія на чолі з гетьманом. 1654 р. Козацька держава прийняла протекцію московського царя Олексія. Після смерті Б. Хмельницького (1657 р.) період громадянських війн і зовнішніх інтервенцій (Руїна), які призвели до поділу Козацької держави по Дніпру між Річчю Посполитою та Московією (Андрусівське перемир’я 1667 р., Вічний мир 1686 р.)

Автономна Козацька держава (Гетьманщина) збереглася лише в частині Лівобережної України під владою Москви. Після невдалого виступу гетьмана І. Мазепи в союзі зі шведським королем Карлом XII (1708-1709 рр.) цар Петро І обмежив автономію Гетьманщини. 1764 р. імператриця Катерина II скасувала посаду гетьмана, у 1775 р. знищила Запорозьку Січ. Рештки української державності російська влада ліквідувала на початку 1780-х років.

КОЗАК − термін «козак» уперше згадується в Початковій монгольській хроніці 1240 р. Означає «схильний до розбою, завоювання». У кримських татар цей термін відомий з XIV ст. як «страж», «стражник».

КОЗАЦТВО ЗАПОРОЗЬКЕ (НИЗОВЕ) − козаки, які мешкали поза межами Речі Посполитої на підконтрольних Січі землях. Вони ділилися на дві категорії: лицарство (товариство) і волосних. Лицарство – це козаки, які постійно мешкали на Січі і складали його гарнізон. Усе своє життя вони присвячували лише військовій справі, беручи участь у військових походах та військовому вишколі. Саме з товариства вибиралася козацька старшина Січі.

Товариство мало першочергове право на розподіл військової здобичи, а також отримувало «хлібне довольство». Волосні козаки відрізнялися від лицарства тим, що мали власні сім’ї, господарство і постійно мешкали на околицях Січі, в запорозьких степах по хуторах і слободах. Вони мали доступ на Січ. Проте не мали права там постійно перебувати. Лицарство і волосне козацтво разом складали Військо Запорозьке.

КОЗАЦТВО РЕЄСТРОВЕ − козаки, що з’явилися після відповідного універсалу польського короля від 5 червня 1572 р. У ньому польський король наказував набрати до себе на службу відповідну кількість козаків. Тих козаків, які перебували на службі у польського короля заносили до реєстру. За свою службу реєстровці отримували грошову оплату, а також користувалися деякими пільгами.

КОЗАКИ НЕРЕЄСТРОВІ − українські козаки, які не потрапили до реєстру і тому втрачали привілеї, визнані за козацтвом урядом Речі Посполитої. Захищаючи свої права, нереєстрові козаки брали участь у народних повстаннях 20-30-х років XVII ст. Під час визвольної війни реєстрові та нереєстрові козаки злилися в єдине військо. Боролися за відновлення своїх прав після 1660 р., коли знову почали складати козацькі списки, в яких визначалася належність до козацької верстви.

КОЗАЦТВО ГОРОДОВЕ (МІСЬКЕ) − Це більшість козацтва, що проживала в прикордонних містах і землях Речі Посполитої, вела козацький спосіб життя, але не визнавалася польською владою.

КОЗАЦТВО СЛОБІДСЬКЕ − українське козацтво, що оформилося у 20 х-30-х роках ХVІІ ст. з козаків і селян Правобережної України. Вони, потерпаючи від польсько-католицької влади, масово втікали на Лівобережжя (район Дикого Поля). Слобідське козацтво формувалося на землях сучасної Харківської, Сумської, частково Полтавської, частково Луганської, частково Донецької областей та у прилеглих районах Росії. Слобідське козацтво мало ту особливість, що, зберігаючи усі риси і традиції українського козацтва, воно знаходилося у підпорядкуванні не тільки своєї старшини, але і московських властей.

КРИМ (до XV ст. ТАВРИДА, ТАВРИКА, ТАВРИАНІЯ) − півострів на півдні України. В античні часи півострів заселяли вихідці з Греції, залишки скіфських та готських племен. Унаслідок монголо-татарського завоювання (XIII ст.) Крим − улус (провінція) Золотої Орди, з розпадом якої в 40-х роках XV ст. виникло Кримське ханство з центром у Бахчисараї.

Історична назва Кримського півострова, поширена у середні віки, − Таврія − походить від назви племен таврів, які в давнину заселяли південну частину Криму. У 1783 р. Кримське ханство було приєднане до Росії і стало частиною Таврійської губернії.

ЛИТОВСЬКИЙ СТАТУТ − кодекс права Великого Литовського князівства, прийнятий у трьох редакціях: 1529, 1566 і 1588 років, увібрав основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства. Джерелами Литовського статуту були звичаєві литовське, білоруське, українське права, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники та кодекси інших держав.

Статут декларував рівність громадян незалежно від соціального стану й походження, віротерпимість, відповідальність суддів перед законом, заборону перетворювати вільних людей на рабів і т. ін. Водночас запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у тому числі право на закріпачення селян.

Литовський статут був основним збірником права в Україні з XVI до 40-х років ХІХ ст., став джерелом російського «Соборного уложения» (1649 р.), «Прав, по которым судится малороссийский народ» (1714 р.) та приватних українських кодифікаційних проектів. У Лівобережній Україні 4 березня 1843 р. Литовський статут був замінений Зводом законів Російської імперії.

ЛІТОПИС − історичний і літературний твір, у якому розповідь про події велась порічно і починалась словами «В лЬто...». Літо − по-давньоруськи рік. Звідси літопис, літописання − запис різних подій за роками в тому порядкові, в якому вони відбувалися. Літописні записи, або літописці (літописцями називали ще й авторів літописів) часто (особливо на початку літописання) були дуже короткими, потім ставали все більш поширеними, куди включалось багато історичних оповідань, невеликих повістей, легенд, переказів, складених народом, житій, послань, повчань, написаних різними авторами, і тому літописні твори становились важливими історико-літературними пам’ятками.

ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ 1569 р. − угода про об’єднання Польщі й Литви в одну державу − Річ Посполиту. Підписана 28 червня 1569 р. на спільному засіданні депутатів польського та литовського сеймів; затверджена 1 липня 1569 р. на роздільних засіданнях сеймів обох держав. Король Речі Посполитої є виборним; спільними є сейм, зовнішня політика та грошова система.

Внаслідок Люблінської унії 1 липня 1569 р. Польща та велике князівство Литовське утвердили федеративну державу − Річ Посполиту. Велике князівство Литовське в її складі мало окрему адміністрацію, право, судову систему, скарбницю, військо. Однак за свою суверенність воно змушене було поступитись українськими землями (Брацлавщини, Волині, Київщини, Підляшшя), які перейшли до Польщі. Такий стан зберігався до поділів Речі Посполитої між Російською імперією, Прусією та Австрією наприкінці ХVІІІ ст.

МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО − міське право в Україні ХІV – першої половини XIX ст., яке склалося у ХVІІІ ст. в німецькому місті Магдебурзі, конституювало певний судовий та адміністративний статус міст – міське самоврядування, а також відповідне правове становище міщан. Відповідно до жалуваних грамот на Магдебурзьке право (вони надавалися українським містам польськими королями, великими Князями литовськими, підтверджувалися українськими гетьманами, російськими царями) запроваджувалися становий суд присяжних та адміністративно-розпорядчі органи. Магдебурзьке право скасоване Миколою 1 у 1831 р. по всій Україні (в Києві проіснувало до 1835 р.).

МАНДРІВНІ ДЯКИ – вихованці різних шкіл у Слобідській Україні ХVІІ - ХVІІІ ст., які під час канікул розходились по містах і селах у пошуках джерел існування. Вони навчали грамоті, співали духовні й світські пісні, складали вірші. В останній чверті XVIII ст. у зв'язку із посиленням кріпацтва мандрування дяків було заборонено.

МЕТОД ІСТОРИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ – спосіб, у який різні історики залучають різні історичні джерела, дають різні тлумачення тих самих історичних джерел та по-різному оцінюють значущість тих чи інших історичних джерел.

МІГРАЦІЯ – пересування, переміщення.

МУРАВСЬКИЙ ШЛЯХ – один з головних шляхів XVI-XVII ст., яким кримські й ногайські татари користувалися для нападів на Лівобережну і Слобідську Україну та Росію. Починався з Перекопу, в напрямі на північ перетинав південноукраїнські степи, територію Харківського полку, потім з'єднувався з Ізюмським шляхом, Кальміуським шляхом і йшов до Тули.

НАРРАТИВНІ ПИСЬМОВІ ДЖЕРЕЛА – письмові матеріали, що містять розповідь (нарратив) про певні історичні події.

НАЦІОНАЛІЗМ − теорія і практика етнічних і соціально-політичних відносин у суспільстві, які ґрунтуються на власне національній основі вирішений проблем суспільного розвитку, а також позиція та ідеологія, які надають особливого значення приналежності до нації та ставлять національні інтереси понад інтереси інших суспільних груп; у вужчому значенні – тільки та позиція й ідеологія, в яких позитивна оцінка власної нації невідривно зв’язана з неприязню чи ворожістю до інших народів.

НУМІЗМАТИКА – наука про стародавні та сучасні грошові знаки, тобто монети та паперові гроші.

ОБРЯД – узвичаєне, обов′язкове символічне дійство, приурочене до відзначення найбільш важливих подій у життя людського колективу, родини чи навіть окремої особи.

ПАНЕГІРИК – святкова, урочиста промова: недоречне звеличення. надмірне, нещире вихваляння кого-небудь, чого-небудь.

ПАТРІОТИЗМ – (від грец. patre – батьківщина) – любов до батьківщини, якість особистості, її вище моральне почуття. Це вище синтетичне почуття, яке відбиває органічний зв'язок людини із своїм народом, його історією, традиціями та перспективами і характеризує ставлення людини до них.

ПОЕТИКА – — розділ теорії літератури, в якому вивчаються форма, структура і творчі прийоми поетичних творів.

ПОЛЕМІКА – аргументована суперечка при обговоренні або з’ясуванні чогось.

ПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРА – церковно-теологічна і публіцистична література ХVI-XVII ст. в Україні та Білорусі, яка спрямовувалася проти спроб інших конфесій (головним чином католицтва та уніатства) поширити свій вплив на православне населення. Була важливою зброєю в боротьбі за соціальне і національне визволення народу, яскравим явищем української культури.

ПОЛЬНИЙ ГЕТЬМАН – заступник великого коронного гетьмана. В Речі Посполитій було два польних гетьмани: польний коронний (тобто польський) та польний литовський.

ПОСПОЛИТІ − узагальнююча назва некозацького населення (селян, міщан, підсусідків і т. ін.) в Україні XV-XVIII ст. З розвитком товарногрошових відносин і подальшим виділенням міщанства й купецтва в окремі стани ця назва поступово закріплюється лише за селянством. Юридично за посполитими не визнавалося права власності на землю.

«ПРАВЛІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ» − колегіальний орган адміністративно-політичного управління Гетьманщиною, створений за вказівкою російського уряду в 1734 р. після смерті гетьмана Д. Апостола. До складу «Правління гетьманського уряду» увійшли на принципах рівності троє росіян і троє українців. З обранням у 1750 р. гетьманом К. Розумовського орган було ліквідовано. Проводив проросійську політику, спрямовану на подальше обмеження української автономії.

ПРАВО СТАВРОПІГІЇ – звільнення братств з-під влади місцевих єпископів, яке проводили в Україні в ХVІ-ХVІІ ст. константинопольський та інші східні патріархи, що брали братства під свою опіку.

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА РУСІ-УКРАЇНИ (кінець X - XVIII ст.) − організація віруючих, закладена після християнізації Київської Русі наприкінці X ст. Мала статус митрополії з центром у Києві, підпорядкованої Константинопольській патріархії. У першій половині XIV ст. була також створена і Галицька митрополія, що призвело до першого поділу Київської митрополії, яку 1458 р. остаточно було поділено на Київську та митрополію «всея Руси» з центром у Москві. Після Берестейської унії 1596 р. тільки дві із 7 єпархій Київської митрополії залишилися православними. У 1610-х роках Українська Православна Церква − без ієрархій. У 1620 р. її відновлено завдяки старанням гетьмана Петра Сагайдачного. У 1633 р. (за митрополита Петра Могили) Церква здобула визнання з боку польського короля. Після Переяславської угоди 1654 р. − у сфері московського впливу. Спроби українських ієрархів зберегти її автономію та належність до Константинопольського патріархату виявилися марними. У 1686 р. Українська Православна Церква підпадає під церковну юрисдикцію Москви.

З утворенням Синоду у 1721 р відбулося остаточне об’єднання російської та української церков.

ПРЕФЕКТ – заступник ректора в колегії, академії в добу середньовіччя.

РІЧ ПОСПОЛИТА (РЕСПУБЛІКА) − офіційна назва об’єднаної польсько-литовської держави з часу Люблінської унії 1569 р. (існувала до 1795 року).

РЯДОВИЧІ – залежне населення в Київській Русі, яке слугувало князю договором (рядом).

СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА (СЛОБОЖАНЩИНА) − регіон, що утворився на території Дикого Поля між кордонами трьох держав − Московії, Речі Посполитої та Кримського ханства − протягом XVII-XVIII ст. Назва походить від найбільш поширених населених пунктів − слобід.

Слобожанщина займала територію сучасних Харківської, Сумської та суміжних з ними частин Воронезької, Донецької, Луганської та Курської областей. У середині XVII ст. тут було створено п’ять Слобідських полків − Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський, Острогозький. 18 січня 1765 р. указом Катерини II на території Слобідської України було створено Слобідсько-Українську губернію, а замість Слобідських полків – п’ять гусарських полків. У 1780 р. названа губернія була ліквідована і натомість створено Харківське намісництво. У 1796 р. губернія була знову відновлена і проіснувала до 1835 р. Того ж року вона перейменована на Харківську губернію. На всіх етапах свого історичного розвитку Слобідська Україна залишалася невід’ємною частиною України.

СЛОБІДСЬКІ КОЗАКИ – козацьке населення Слобідської України. Одні з перших козацьких слобід були засновані в 1638 р. козаками – учасниками повстання під керівництвом Я. Остряниці. Особливо посилився потік переселенців з України в другій половині XVII ст. Вони відіграли значну роль у боротьбі проти турецько-татарської агресії (середина XVII - середина XVIII ст.), шведських загарбників (1708-1709). Козаки неодноразово повставали проти соціального й національного гноблення. Внаслідок розвитку землеробства, скотарства, ремесла, торгівлі засновані в XVII ст. військові опорні пункти перетворилися у XVIII ст. на торгово-ремісничі центри. Після реформи Є.О. Щербиніна козаків і підпомічників було позбавлено козацьких привілеїв і перетворено на військових обивателів, а козацьку старшину зрівняно з російським дворянством.

СЛОБІДСЬКІ КОЗАЦЬКІ ПОЛКИ – військові й адміністративні одиниці в Слобідській Україні: Ізюмський, Острогозький, Охтирський, Сумський, Харківський. До XVIII ст. вони були підпорядковані спочатку Розрядному, а з 1688 р. – Посольському приказам, а також певною мірою підлягали воєводам, що знаходилися в слобідських полкових містах. З 1708 р. підпорядковувалися азовському генерал-губернатору, з 1718 р. – київському і воронізькому, з 1726р. – Військовій колегії. В 1765 р. були реорганізовані в регулярні – гусарський та уланський полки.

СЛОБІДСЬКО-УКРАЇНСЬКА ГУБЕРНІЯ – адміністративна одиниця, утворена згідно з маніфестом Катерини ІІ від 28 липня 1765 р. на території ліквідованих п'яти Слобідських полків із центром в м. Харкові. Поділялася на провінції з центрами в Охтирці, Ізюмі, Острозьку Сумах. Існувала до 29 вересня 1780 р.

СОТНИК – особа, яка очолювала адміністративно-територіальну та військову одиницю – сотню, а іноді невеликий загін з 2-3 сотень. З XVIII ст. сотника здебільшого призначала місцева царська адміністрація. Поступово ця посада, як і полковника, перетворилася на довічний і навіть спадковий привілей. Як символ своєї влади Сотник після призначення на посаду отримував сотенне знамено – хоругву, яка зберігалася в церкві, а під час походу перевозилася з сотнею. Після ліквідації автономного устрою в Слобідській Україні цю посаду було ліквідовано.

ТРАДИЦІЇ (від лат. traditio – передача) в етнографії – це процес поза біологічної передачі від покоління до покоління усталених культурнопобутових особливостей.

УНІВЕРСАЛИ − адміністративно-політичні акти (про виступ у похід, про роздачу землі, про закріпачення селян), які видавались королями, гетьманами у Польщі в XV-XVIII ст., в Україні − в XVII-XVIII ст. На Україні гетьманські універсали військового характеру розсилались у полки, а земельні - оголошувались на площах і в церквах.

УНІЯ − об’єднання монархічних держав під, однією короною. Розрізняють особисту (персональну) і реальну (органічну) унії. Об’єднані в особисту унію держави зберігали свій суверенітет. Нерідко ця унія носила тимчасовий характер, У деяких випадках унія особисто приводила до більш міцного об’єднання.

ХАРКІВСЬКЕ ВОЄВОДСТВО – орган державного управління Російської імперії на Харківщині. Створене за наказом царя Олексія Михайловича 1656 року. Першим харківським воєводою став Воїнь Селіфонтов. Головним обов'язком воєвод було ведення військових справ (оборона від татар, догляд за фортецею та служилими людьми), але їх влада виходила далеко за межі цих функцій. Воно існувало до початку XVIII ст.

ХАРКІВСЬКИЙ КОЛЕГІУМ − навчальний заклад ХVІІІ- першої чверті XIX ст., другий за значенням після Києво-Могилянської академії навчальний та науковий центр України, створений за її взірцем; заснований 1722 р. як слов’яно-латинська школа у Бєлгороді; 1726 р. переведений до Харкова; 1731 р. отримав статус колегіуму. До колегіуму приймали дітей усіх соціальних станів. Вивчалися: слов’яно-руська, церковнослов’янська, латинська, давньогрецька, староєврейська мови, історія, географія, основи математики, катехізис, піїтика, риторика, філософія, богослов’я. У 1768 р. при колегіумі було відкрито додаткові класи з викладанням німецької та французької мов, математики, інженерної справи, живопису, музики, архітектури. В колегіумі викладали Г. Сковорода, А. Ведель і ін., а навчалися відомі діячі науки та культури, серед яких − російський поет М. Гнєдич, перекладач «Іліади» Гомера на російську мову. У 1841 р. внаслідок церковних реформ перетворився на духовну семінарію.

ШКІЛЬНА ДРАМА – вистави, що ставилися у ХVІІ-ХVШ ст. учнями Києво-Могилянської колегії, а потім академії та братських шкіл за творами переважно викладачів цих закладів. У них використовувалися релігійні, біблійні та історичні сюжети дидактичного характеру.

ШЛЯХТА − світські феодали (відповідно − дворянство) в деяких країнах Центральної Європи (у Польщі, Литві, Україні та ін.)

ЮДАЇЗМ − монотеїстична релігія євреїв; доктрина юдаїзму міститься у Старому Заповіті й Талмуді. Головні засади − віра в єдиного Бога − Яхве, який чекає від людей морального вдосконалення, та переконаність у особливій місії євреїв, яка витікає з угоди, укладеної з ними Богом; також віра у пришестя месії (спасителя), кінець світу, воскресіння, Страшний суд і посмертне життя. Ці елементи віри з юдаїзму запозичені християнством та ісламом.

Головні історичні події

1708-1722 − гетьманування І. Скоропадського.

1709, червень − Полтавська битва.

1710 − обрання гетьманом в еміграції П. Орлика. Бендерська Конституція.

1722-1727 − діяльність першої Малоросійської колегії.

1722-1723 − гетьманування П. Полуботка.

1727-1734 − гетьманування Д. Апостола.

1727 − «Решительные пункты» (документ, що регулював відносини Гетьманщини з Росією).

1734-1750 − діяльність Правління Гетьманського Уряду.

1750-1764 − гетьманування К. Розумовського.

1764 − зосередження повноти влади в Україні в руках Другої Малоросійської колегії.

1775 − ліквідація царським самодержавством Запорозької Січі.

1781 − ліквідація полкової системи на Гетьманщині, утворення натомість намісництв за російським зразком.

1783 − царський маніфест про приєднання до Російської держави Кримського ханства.

1783 − царський указ про закріпачення селян на Лівобережній та Слобідській Україні.

1785 − «Жалувана грамота дворянству» Катерини II, згідно з якою українська старшина зрівнювалась у правах з російським дворянством.

Глухівський період в історії Гетьманщини (1708-1783 рр.)

Глосарій

ЗМІСТ