Русь мобілізована: рецепція Середньовіччя в історіософії українського націоналізму (20-40 р.р. XX ст.)

Abstract

У статті аналізується ідеологічне використання образу середньовічної Русі провідними націоналістичними інтелектуалами – Дмитром Донцовим, Юліаном Вассияном, Олегом Ольжичем та Євгеном Маланюком. Вказується, що для них середньовічне минуле не було об’єктом академічного вивчення, а виконувало функцію політичного ресурсу для консолідації нації, формування національної ідентичності й легітимації національних проектів. Середньовіччя репрезентується як «золотий вік» української історії – епоха гармонійної державності, ієрархії та моральної цілісності, що слугує джерелом архетипів державної доблесті, кастової структури суспільства та духовності. Ідеї «нового середньовіччя», популярні в європейській філософській думці 1920–1930-х років, інтегруються в український контекст, де середньовічні моделі влади, ідеали лицарства і духовних цінностей переосмислюються для підтримки національної мобілізації та боротьби за державність. Особливу увагу приділено дискусії навколо варязького чинника в державотворенні Русі: від норманської гіпотези Вассияна до автохтонної концепції Грушевського, що ілюструє прагматизм і ідеологічну селекцію джерел минулого. У цілому, образ Середньовіччя стає тим історичним полем, де конструюються міфи і архетипи для сучасних ідеологічних цілей. Він виступає не як історична реальність, а як символічний ресурс для формування національної свідомості, мотивації до боротьби і легітимації ідеї спадкоємності української нації від Київської Русі до сьогодення. Стаття підкреслює, що рецепція Середньовіччя у націоналізмі – це динамічний політико-ідеологічний процес, спрямований на створення необхідних для нації історичних смислів.